« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 20

Крісті пила сік із льодом через тонку трубочку, граючись босими ніжками з маленьким камінцем. Ще не стемніло, і темно-рожеве небо забарвлювало засніжену гірську гряду в кольори сновидіння.

– Небо схоже на казковий шатер, (який у неї приємний голос), диви який місяць, він схожий на колиску.

– Ти така красива, Крісті:)

Вона трохи помовчала, не зніяковіла й не почала нести всяку нісенітницю та говорити щось удавано-схвальне у відповідь.

– Я думала про тебе. – Крісті говорила задумливо, неквапно підбираючи слова. – Ти не така як усі. Не знаю, що в тобі таке є, чого немає в інших... А може це й не можна збагнути? Але мені подобається намагатися:), – від цього ти стаєш ще загадковішою... Тут класна кава та тірамісу, будеш?

– Буду... Ти теж подорожуєш одна?

– Перший раз я приїхала сюди п'ять років тому зі своїм бой-френдом, і це було жахливо! Після двох місяців спільного життя я присяглася собі, що ніколи не одружуся. Мені тоді весь час хотілося з кимось знайомитися, розважатися, але в нього були інші плани. Він забороняв мені все. Одного разу він знайшов у мене гашиш і вигнав прямо вночі з готелю... Я так розсердилася на нього, що й справді пішла, навіть не стала забирати деякі свої речі, так він мене дістав... Зараз я інша. Зараз я рідко з кимось знайомлюсь, не ходжу на транс-паті, не палю гашиш – уже не цікаво. Багато хто сюди їде тільки за цим – дешеві наркотики, дешева їжа й житло, секс, музика, гори... Спочатку тебе це захоплює, – після вилизаної законослухняної Європи ти почуваєш себе просто в раю для таких як ти, для тих, хто живе тим самим, чим живеш ти. Але потім розумієш, що це не двері до свободи, а чергова пастка. У всіх цих транс-паті, марихуани, одноманітно гарненьких хлопців є підлога, стіни та стеля, а за межами цієї затишної камери немає нічого... І можна, звичайно, все життя в ній намагатися просидіти, але мені набридло, і зараз найчастіше подобається бути одній... Твоя черга розповідати, яким вітром тебе сюди принесло. Ти ж теж одна?

– А мені набридло жити всім тим, що побудували для мене батьки й суспільство, і я вирішила поставити крапку на всьому своєму минулому житті... чи крапку з комою. Хоча, чим довше я тут, тим виразніше розумію, що не хочу повертатися до старого життя. ...Іноді навіть буває страшно від думки, що от зараз прокинусь, і виявиться, що Індія мені тільки примарилася, і знову треба йти на роботу.

Вона дзвінко розсміялася.

– Оце точно – жахлива думка! Що ж ти шукаєш тут? Тільки не кажи, що просвітлення.

– Ну якщо чесно, то можна й так сказати. Індія – це моя давня мрія, і мрією вона стала тому, що мене завжди вабило до чогось, чого немає на Заході, чого немає в Росії. Я зараз не можу точно сказати, до чого саме мене тягне, просвітлення – це занадто розпливчасте поняття... Знаєш, іноді читаєш книгу, і раптом схоплюєш щось живе, наче за нитку хапаєшся, яка може привести кудись туди, де ти житимеш щасливим, цікавим, повним життям. І найчастіше це якісь короткі сплески, і нитка так і обривається... Але іноді через сюжет проступає така громада, така міць! У мене таке було, коли я читала Кастанеду, причому це виникало не обов'язково при якихось хитромудрих описах, навіть навпаки – чим простіше були описи, тим яскравіше проступало щось, що начебто не випливає ні з якого сюжетного повороту.

– Ну так вони ж самі казали, я маю на увазі й Кастанеду, і Тайшу Абеляр з Флоріндою Донер, що їхні книжки писав дух, ось це й проступає через сюжет...

– Ти так говориш про це, ніби це щось пояснює:) Так от, в Індію мене теж вабила ця жива нитка. Я звичайно ж думала, що досить мені тільки сюди потрапити, як життя відразу зміниться, і менш за все я очікувала тут зіткнутися з нудьгою, з буденністю. Я думала, що тут завжди буде захоплююче цікаво, і не тільки тому, що я багато подорожуватиму, а ще й тому, що сама Індія мені уявлялася не просто шматком землі, населеним простими людьми... Ну, ти ж, напевно, чула всю цю муть про те, що тут якісь особливі магнітні поля, що тут твій стан одразу змінюється, що саме тут особливо багато просвітлених, бо тут якісь такі умови...

– Ти вважаєш це муттю? – черговий шматочок тірамісу зник за її припухлими губами. – А може, це й справді є? Я можу про себе сказати, що Індія мене дуже змінила. Я безумовно відчуваю різницю у своїх станах, коли повертаюся до Європи і коли прилітаю в Індію. Тут кожен день – це містичний досвід, кожен день виникають нові стани свідомості.

– Може так відбувається саме тому, що ти в оце віриш? Щось на зразок плацебо... Можливо, тут ти просто дозволяєш собі відчувати щось містичне, в той час як Європа – це щось звичне, буденне, і там ти звикла відчувати щось інше?

– Смілива думка!

– Мені самій часто не хочеться переконуватися в тому, що немає нічого такого «поза», що б могло вплинути на мене, що все залежить тільки від того, як я зараз сприймаю світ, тільки від мене самої. Така ідея лякає... Але якщо чесно взяти та проаналізувати мої спостереження, не прикрашаючи їх, не домальовуючи, то я повинна визнати, що не бачу ніякого такого впливу ззовні, яке б змінювало мій стан. Сьогодні я можу дивитися на ці гори й переживати щось містичне, як ти кажеш, а завтра нічого цього не буде, буде просто буденність.

– Отже, ти просто не в змозі сприймати дух цих гір, є якась перешкода. Наприклад, ти можеш почати сумніватися в тому, що є цей вплив ззовні, і це й буде перешкодою. Подивися на мене, я в цьому не сумніваюся:)

– І що ж ти переживаєш?

– Ти й справді хочеш про це дізнатися? – у її темно-вишневих очах спалахнули пристрасні іскорки. – Ходімо швидше!

Вона міцно схопила мене за руку й потягла за собою в маленький гірський будиночок, наповнений шумом близького водоспаду.

...Які гарячі в неї губи, вона цілується як хлопець, і всі рухи моєї португальської дівчинки теж сміливі, не такі, як у дівчат. Так здорово віддаватися її рукам, які майже зривають з мене одяг... Здається, я чекала саме на це все життя... Вона прикушує мені сосок, проводить нетерплячими кігтиками по спині... штовхає мене, і я падаю на ліжко... Швидко роздягається й залазить до мене, нарешті можна притиснутися до неї всім тілом. Така пружна, м'язиста, гнучка, – моя рука ковзає по міцних, точених м'язах її спини, я торкаюся її маленької попки і впиваюся в неї, притискаючи до себе, вириваючи з Крісті тихий стогін... Ще нижче, між безсоромних сідниць, що туляться до моїх долонь, – гаряча дірочка її попки злегка здригається й піддається моєму пальчику, з її поцілунку в мене вливається її стогін, тепер ще нижчий і протяжніший... Її руки наче провалюються в моє тіло, а я ніжно підтрахую її в попку кінчиком пальчика і знаю, що її піська вже мокра наскрізь, як і моя... Так хочеться переконатися в цьому, помацати... Злегка розгортаю її, щоб було зручніше пестити її одразу двома руками... Я трахаю пальчиком дівчинку в попку! Неймовірно... збуджує... Як він ковзає в тугій пристрасній дірочці... здається, я зараз кінчу тільки від того, що дивлюся на це... від того, що обидва мої пальчики відчувають один одного через тонку стінку... Тигриця зі сп’янілими очима ледь не кінчає піді мною, але зупиняється, звільняється з полону моїх ласок, розсовує мені стегна і впивається губами та язиком в мої гарячі, мокрі губки... Вона коїть там щось немислиме, я не розумію, де закінчується її язик і починається мій клітор, де зараз її губи, а де її спритний пальчик, який стискається оргазмом, що підкочує, але я зупиняюся, я хочу ще бути на піку, хоча, як же це складно зараз – нам так хочеться кінчити разом, але ще трошки, і ще трошки... Тримайся, моя дівчинко, я хочу тебе ще лизати. Просто полеж поки, а я покусаю пальчики на твоїх лапках... Які в тебе смачні ніжки... У тебе теж... Ми пестимо один одному ніжки, лижемо «долоньки» наших ступень, смокчемо пальчики, так хочеться знову лягти на неї, лизати її зухвалий клітор, віддавшись її пальчикам, губам... Я хапаю її двома руками за грудки, тискаю їх, здавлюю то ніжно, то сильніше, стискую між пальців сосочки, відпускаю, знову стискую... покусую... ні, тепер я... тепер я буду владною й сильною, я візьму тебе, моя дівчинко, я тебе зґвалтую! Крик майже зривається з її губ, рухи рук і ніг стали зовсім безладними, чи розуміє вона зараз – де вона і з ким вона?... я притискаю її до ліжка, владно тискаю живіт, груди, стегна, мені хочеться більшого, мені хочеться сильніше, яскравіше, я несподівано для самої себе даю їй ляпаса, несильно, ще, ще! Впиваюся в її губи, прикушую їй язичок і смокчу його... вона вже навіть не стогне, а чи то гарчить, чи то ридає... ах ти... все ж таки вивернулася, залізла в мене двома пальчиками, притискує іншою рукою до ліжка й забирається на мене, притиснувши свою перезбуджену наскрізь мокру піську до мого обличчя, і я розумію, що зараз ми вже не зупинимося, бо більше немає сил терпіти цю пристрасть, що бризкає лавою, і нас обох унесло у вир, закрутило, втопило, вивернуло навиворіт і закинуло кудись туди, де немає слів, де є тільки радість і безмовний крик...

 

...

– Настав час тобі дещо пригадати, – вона зазирнула мені в очі, і я зрозуміла, що зараз станеться щось дуже важливе, хвилююче й радісне. – Я відведу тебе в одне місце, в якому ти вже одного разу була, але забула...

...Хто це? Я вдивляюсь в це, без усяких сумнівів, дуже знайоме обличчя, але мені не вистачає зовсім маленького зусилля, щоб зрозуміти, хто це... Вона посміхається, вона так радіє, що нарешті може мені відкрити те, що...

– ...було багато років тому. Ти була зовсім ще маленькою. Ми прийшли туди разом, з нами був ще він, – вона зробила жест головою, вказуючи позад себе, і... Його я теж знаю, але хто ж це??? Він звів очі...

– Той день змінив усе моє життя, – низький голос, що злегка ламається від хвилювання... – Ця Жінка...

– Вона сама все побачить, – вона перебила його. – Ходімо, – вона взяла мене за руку... Суха, тепла долоня, яку не хочеться відпускати.

...Вечір. Але як усе дивно! Яке незвичайне світіння навколо, звідки воно виходить? Уже темно, але все видно як на долоні... Дім! Стук серця підказав мені, що це місце мені знайоме. Дерев'яний будинок, схожий на китайський храм. Мені хочеться йти швидше, але я не можу – сльози застилають очі... Її рука стискає мою, даючи зрозуміти, що вона знає, що я зараз відчуваю. Чому я плачу? Не знаю... Наче прорвало греблю, і... зараз я розірвуся від цього щемливого відчуття, напруженого передчуття, що я прямо зараз пригадаю щось таке, що перекине всі уявлення про саму себе. ...Двері розчиняються від легкого дотику, вона відпускає мою руку, і порив вітру підштовхує мене всередину будинку... Ні, почекай, не йди, але її вже немає, її забрав вітер... У глибині напівтемної кімнати безшумно відчинилися двері, я ридаю на весь голос і падаю на Неї без сил. Вона стара, але Вона не дає мені впасти, міцно обіймає мене.

– Ну ось, ти й прийшла. Ти знову тут, моя дівчинко. Ти плачеш... Це буває, буває.

Її обличчя покрите зморшками, вона гладить мене, але в її очах і посмішці немає ні тіні жалю... Я ридаю на весь світ від почуттів, що розривають мене, а Вона дивиться на мене як на дитину, яка плаче від того, що впала, коли вчилася ходити, – Вона знає, що це й не біль зовсім, що це просто пил перед порогом вічності...

Три молодих жінки з холодною, але доброзичливою цікавістю спостерігають за мною з отвору дверей. Вони схожі одна на одну як близнюки – з довгими чорними косами, у довгих чорних сукнях... Придивляюся – ні, вони зовсім різні, тільки здалеку схожі. ...Розсміялися.

– Ми не близнюки, ми просто захотіли стати ненадовго схожими:)

– Ти їх не пам'ятаєш?:) Певна річ, ти їх не пам'ятаєш, це дружини мого сина.

У кутку кімнати проявився дуже високий чоловік, обриси якого майже відразу розмилися, і він став схожий на довгу свічку з тьмяним молочно-жовтим світінням.

– Ну от, бачиш, уже пригадуєш, – Вона продовжувала погладжувати мене.

Я відчувала себе так, немов повернулася в те місце, що завжди було моїм домом. Ніде й ніколи я не почувала себе так комфортно й так захищено. Турбота, якою тут було просякнуто все, досягла інтенсивності такої сили, що мені коштувало величезних зусиль зупинити потоки сліз, викликаних абсолютно новими почуттями. Це було зовсім не схоже на емоції... Тут узагалі не було емоцій! Це було так не схоже на мої звичні сприйняття. Щось зовсім інше, але не емоції, ось воно що... Це не було чимось грандіозним, це просто було іншим... Все було іншим, і цей світ був мені так добре знайомий. Як же я могла забути його?

...По кімнаті повзали немовлята й витріщалися на мене очима старих. Ніхто не слідкував за ними... Я одразу зрозуміла, що це Її онуки... А я? Хто ж я?

Штовхаю стулки дверей, які розчиняються в ніч із бузковим небом. Чи це не ніч? Кам'янисті пагорби, кільце скель пісочного кольору, що випромінюють ледь помітне м'яке світло... Як же тут добре, – яке умиротворіння і як казково красиво! На великому виступі сидить стариця в білому лахмітті, відсторонено дивиться в пурпурове небо та годує грудьми немовля. ...Це не люди! Ця стариця та це немовля – вони тільки здалеку схожі на людей! І як же вони мені знайомі й близькі, я переживаю до них таку симпатію...

Це сон? ... ЦЕ СОН!!! Хіба бувають такі реальні сни? Я знаю цей світ! Спогади налітають на мене стрімким і яскравим вихором. Тут не буває сонця... На цій крихітній планеті, загубленій в закутках всесвіту, не буває сонця, тут завжди бузкова ніч... Тут не буває війн і не буває емоцій, тут усе інше... Безкраї піщані гори, близька планета, схожа на Місяць... і... це не люди! Невже я все ще усвідомлюю себе уві сні?

– Бабуся! Бабуся! Я згадала! – біжу в дім... Я назвала її бабусею???

Немовлята втратили людську форму... променисті бузкові згустки витріщаються на мене, і я все це вже бачила багато разів, я знаю цей світ.

– Нумо, давай, веди мене до бабусі! Швидше ж, я втрачаю усвідомлення... Мерщій!... – сонце вже розбудило мене, а я всім своїм єством ще була там – на крихітній планеті з пурпурним небом і піщаними горами, що випромінюють м'яке, ледь уловиме світло.

Ще довго я лежала, не бажаючи розлучатися з бузковим ароматом і з відчуттям нелюдського світу, що повільно згасали. Коли мені сняться такі сни, стає чітко видно нікчемність гіпотези, що видається психологами за перевірений на досвіді висновок, про те, що сни – це лише компіляція сприйнять поза сном. Я не знаю, що більш реально – пурпурна планета чи долина Кулу. Чим виміряти реальність-нереальність того й іншого? Якщо відштовхуватися від глибини та інтенсивності переживань, то звичайно та планета реальніша за цю долину. Здебільшого я бачу звичайні сни, над якими не маю ніякого контролю, – це схоже на те, якби я напилася вщент коли не сплю. Але іноді я «тверезію» уві сні, і тоді немає ніякої сумбурності, всі кольори стають чарівно красивими, а образи – закінченими й живими. Я не знаю, як зробити так, щоб усвідомлення себе уві сні стало постійним, але немає ніяких сумнівів у тому, що якщо це відбудеться, то я не знаю, на яких терезах буду зважувати ці два світи, щоб зрозуміти, який із них реальніший. Коли я думаю про це, світ поза сном неначе робить крок назустріч світу сновидіння, – немов зміщується звичне налаштування, і щоразу виникає шалена думка – а може між ними й немає ніякої межі?

 

<< íàçàä

óïåðåä >>