« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 18

Через хащі марихуани до мене посміхався величезний синьоликий Шива з незмінною коброю, обвитою навколо його міцної шиї. Його очі, за задумом, повинні зображати просвітлений стан, але насправді він частіше за все схожий на обкуреного вщент хіпі. За головою Шиви – невеликий храм, порослий двометровими кущами конопель, у яких сидів садху та смачно курив кальян.

Він звів на мене червоні осклянілі очі, посміхнувся і, з шумом видихаючи дим, привітався хрипким голосом.

– Ласкаво просимо в обитель лорда Шиви:) – посмішка не сходила з його смаглявого обличчя. – Хочеш покурити разом зі мною? Хочеш поговорити з Шивою разом зі мною?

– Я не палю.

– ?? Тут палять усі.

– Хіба це не карається законом?

– Взагалі-то це звичайно заборонено... формально заборонено, але реально цей закон не працює. Ну а в храмі Шиви можна палити офіційно:)

– ?

– Ти не знаєш, що паління марихуани – один із ритуалів шиваїтів?... Ну от, тепер знаєш, хоч якась од мене користь:) Тут можна палити, скільки захочеш, у мене багато друзів з усього світу, і всі вони приходять покурити зі мною. Лорду Шиві це подобається.

– Звідки ти знаєш це?

– Це ж очевидно:)

– Ти садху?

– Колись я був садху, але тепер я живу тут, доглядаю за цим храмом – підмітаю підлогу, витираю пил, підношу пахощі моєму лордові Шиві:)

Він безперервно посміхався, але враження від нього складалося досить неприємне, – ніби я розмовляла не з людиною, а з кактусом, якому добре там, де його посадили, і нічого більшого йому не треба. На всі подальші запитання про його практику він відповідав нічого не значущими фразами на зразок «Шива всезнавець, а тому всемогутній», і я поквапилася розпрощатися з ним і з його храмом, який більше був схожий на різнобарвний чілаут наркомана, ніж на місце для практики.

Так, це напевно дуже зручно – ховатися за всякими Шивами, узаконюючи тим самим свої пристрасті й корисливі наміри. Пам'ятаю, якось у Москві я вирішила відвідати езотеричну тусовку шиваїтів, – мене цікавило все, що пов'язане з так званим духовним пошуком, і я залазила в усі діри, спонукувана бажанням знайти хоч якийсь джерело в цій кам'яній московській пустелі. Бредучи путівцем, що вів до перевалу, я пригадала цю історію...

...Це було зібрання шиваїтської «духовної громади» в одній відомій московській школі гіпнозу. Був день відкриття, і дехто був зовсім новачком, а інші вже знали один одного. Із самого початку дійства мене вразило те, що всіх попросили представитися й розповісти про свою роботу. Я ухильно відповіла, що поки що перебуваю в пошуку, не бажаючи відразу створювати напруженість, заявивши, що не розумію, яке відношення має моя робота до духовної практики, про яку йде мова. Костя, головний у цій громаді, почав щось розповідати якійсь дівчині про духовного вчителя з Індії. Він виглядав упевнено і врівноважено. Втім, уникнути конфронтації, звичайно, не вдалося, оскільки невдовзі я почула фразу, після якої все й почалося:

– ... є деякі ознаки, за якими можна зрозуміти, що Віджай – просвітлений.

– А можна поцікавитися, що це за ознаки? – Влізла я в розмову.

Костя повернувся до мене, на його обличчі проступив подив і замішання.

– Він ніколи нікого до себе не зазиває.

– Невже це достатня підстава для припущення, що він просвітлений?

– Так, тому що ті, хто звуть, ті точно шахраї.

– Так, я теж так думаю з приводу тих, хто зазиває до себе народ. Але чи означає це, що той, хто не зазиває, той просвітлений?

(голос народу агресивно): «дівчино, якщо Вас цікавить, просвітлений він чи ні, ідіть до нього й самі на нього дивіться, що Ви від Кості хочете?».

– Я згодна з тим, що я не можу ніяк зрозуміти, що за людина Віджай, спираючись тільки на слова Кості. Мене цікавить інше – чому Костя вважає його просвітленим.

– Віджай завжди робить те, що говорить. Якщо він каже, що прийде о шостій, він приходить саме о шостій, – Костя знову намацав упевнений вигляд.

– Тобто ти вважаєш, що пунктуальність – це ознака просвітленості? А пунктуальний бізнесмен – він теж просвітлений?

– Та ні, звісно. Але якби Віджай був не пунктуальний, то це б точно значило, що він не просвітлений.

– Припустимо, але чи означає це, що він просвітлений? Це всі ознаки – він нікого нікуди не кличе і завжди приходить вчасно, чи є ще інші?

– Ні, не всі, звичайно. Я бачу в ньому світло.

– О! Дивно, що ти почав не з цього... А це що за світло? Де ти його бачиш? Як? Ти його бачиш очима?

– У мене більше розвинені кінестетично-сенсорні канали...

– Це мені незрозуміло. Ти його бачиш очима, чи як?

– ...Ну так, очима.

– А ти можеш описати, що саме ти бачиш?

(агресивні крики народу): «ну почалося... це допит якийсь... навіщо Вам це потрібно?»,«чому Ви задаєте всі ці питання? навіщо Ви сюди прийшли?»,«є інтуїція, за допомогою якої можна зрозуміти, що за людина перед тобою».

– А що таке інтуїція? – Цим питанням я остаточно розворушила осине гніздо. Сплеск емоцій з усіх сторін – «інтуїція?? Ви не знаєте, що це таке??? Це коли ти дивишся і знаєш!»

– Але що конкретно ви називаєте інтуїцією? Як ви це відчуваєте, де, як відрізняєте від інших думок, розкажіть детальніше.

– Енергетичні потоки в моїх чакрах завжди говорять мені про те, що за людина переді мною, – Костя знову взяв розмову в свої руки, заспокійливо посміхаючись до інших.

– Що ти називаєш енергетичними потоками, і що ти називаєш чакрами?

– Чакра в перекладі з санскриту означає колесо.

– Чудово, і як ти сприймаєш чакри?

(Народ насилу стримується, час від часу вигукуючи): «Ви забираєте всю увагу на себе, Ви не даєте іншим говорити, у нас тут багато інших питань», «Дайте й іншим висловитися».

– Так вам не цікава ця тема? Вас не цікавить пошук істини?

– Дуже цікава ця тема, але давайте її перенесемо надалі, нам зараз потрібно послухати й інших.

– Якщо у вас є якесь сприйняття, ви можете дати йому назву, можете описати це сприйняття. Ось, скажімо, я відчуваю ніжність – я можу десять сторінок списати, змальовуючи – як я це переживаю, що цьому сприяє, як це почуття проявляється тощо. Ви згодні зі мною? Але ви не можете зараз описати, що конкретно ви називаєте інтуїцією.

– Та це ж усім зрозуміло та очевидно, нащо це описувати?

– А мені незрозуміло. Я думаю, що кожен має на увазі щось своє, от мені й цікаво, що ви маєте на увазі.

– А моя інтуїція мені зараз говорить, що Ви не просто так сюди прийшли, Ви чогось хочете, але приховуєте від нас свої справжні наміри. Може, Ви психолог і нас досліджуєте. Я відчуваю, що не все так, як Ви говорите. Це, напевно, Ваша професія – проводити такі опитування.

– Чи вважаєш ти себе людиною, що прагне до свободи, до істини?

– Звичайно.

– Так чому тобі тоді не подобаються мої запитання? Адже я намагаюся з'ясувати істину зараз.

– А ось я Вас перевірю, наскільки Ви духовно реалізовані! Ось таке питання – що таке «дхарана»? – Костя набрав грізного вигляду.

– І гадки не маю. Що ти називаєш цим словом?

– У перекладі з санскриту воно означає «концентрація». Ось що це таке?

– Не маю ніякого уявлення. А ти що цим називаєш?

– Та Ви нічого не знаєте! Вам треба вчитися і вчитися, у Вас немає ніякого досвіду, як можна Вам щось пояснити?

– Я не прошу пояснень, я прошу описів.

(народ агресивно): «навіщо Ви сюди прийшли? Якщо у Вас якась корислива мета, тоді платіть гроші нам за те, що сидите тут із нами».

– Костя, я ось дивлюся на тебе, ти 15 років займався йогою, а відчуваєш зараз до мене таку ненависть...

(Крики народу): «То що з цього?», «Вона нас вампірить», «Ти сама вся загрузла в ненависті», «Та Ви подивіться, як Ви сидите, у Вас проблем сила-силенна, Ви напружені, неспокійні, Вам наплювати на інших...», «У Вас злий намір, Ви робите тут усім боляче, Ви несете відповідальність за цей біль...», Навіщо Вам це потрібно? Чому Ви від нас вимагаєте відповідей? Навіщо Ви сюди прийшли? "

Нарешті, Костя підбив підсумок:

– З Вами дуже важко спілкуватися... я не хочу сказати, що Ви зла й нехороша людина...

– Але ти це думаєш, так?

– Треба знати правила пристойності, етикет, належить бути м'якими один до одного.

– Даруйте, але я не на кухню прийшла чаювати, я прийшла спілкуватися з людьми, які вважають, що вони шукають істину...

Подібним чином бесіда тривала близько години – чим більше я намагалася утримувати їх на обговоренні якоїсь однієї теми, чогось предметного, тим більше вони ставали підозрілими й починали звинувачувати мене в тому, що я чогось вимагаю від них, що я тисну на них. Вони всі об'єдналися проти мене, злої та хитрої людини. Вони всі підозрювали в мені когось жахливого, але кого – вони не знали, і від цього ставали ще більш знервованими.

Далі сталася ще одна цікава подія. Вся тусовка перемістилася в інший зал. На чолі тепер опинився один дуже відомий московський маленький і худенький гіпнотизер (умовно Г.). Він всіляко намагався вдавати з себе простецького парубка, але від цього ставав лише важливішим і пихатішим. Його крихітні злодійкуваті очі теж намагалися вдавати, що можуть спокійно дивитися на будь-кого, але від цього вони не ставали менш схожими на дві зяючі дірочки, що лише прикидаються людськими очима. Всі дуже мило розмовляли, сміялися. Почалася церемонія чаювання за якимись особливими правилами. Її проводив Г. Я від участі відмовилася, тому що мені не подобаються ніякі церемонії.

Г. панською інтонацією оголосив, що ця церемонія присвячується великому вчителю Шиві, творцеві всього сущого. У мене відразу виникло бажання запитати його з приводу «Шиви», але зразу ж виникло й занепокоєння. Чорт забирай, він же гіпнотизер, авторитет, мало що він може зі мною такого зробити, про що я навіть не підозрюю. Це все ж таки важлива шишка, он і школа в нього своя, отже не на порожньому місці він такою пошаною користується. Та й народу вже близько тридцяти осіб... але я терпіти не можу ось так залишатися зі своїм страхом за пазухою, це як вантаж, який потім ще довго носиш і ніяк не можеш викинути, тому через пару хвилин я зціпила мокрі від хвилювання долоні й задала-таки йому кілька запитань, на які він яро не хотів відповідати, хоч і продовжував посміхатися. Я наполягала, і коли він намагався вдавати, що не розуміє, що я звертаюся саме до нього, масляно посміхаючись своїй сусідці з блаженним обличчям, всіляко відвертаючись від мене, я кликала його на ім’я й вимагала, щоб він відповів на мої запитання. Врешті-решт він повідомив, що питання можна буде ставити тільки після третьої чашки, коли ми вступимо у простір чаю.

Коли ми ввійшли у простір чаю, Г. попросив усіх представитися й коротко сказати, хто чим займається. Дуже багато хто говорив про те, що їх цікавить тільки звільнення. Костя, який представився скромно – «йог», також сказав, що його мучить те, що його батьківщина роздроблена, що довкола хаос, і що він хоче створити таке суспільство, в якому всі возз'єднаються і все буде добре. Кілька людей сказали, що все їхнє життя – це поклоніння Шиві. Сам Г. сказав, що тільки недавно зрозумів, що він шиваїт, що нарешті знайшов себе...

– А що чи кого ви називаєте «Шивою»? – Я вирішила все ж розібратися з цим.

Г. одразу відчув невдоволення, але намагався це не показати. Всю подальшу розмову він не дивився мені в очі, коли я запитувала його, відвертався та вперто продовжував намагатися вдавати, що не розуміє, що я запитую саме в нього. Він явно відчував сильне невдоволення, роздратування, але посміхався й удавав, що абсолютно спокійний.

– Шива – це великий йог.

– Тобто ви поклоняєтесь історичній особі?

– Ні, такої історичної особи не було.

– Так кому ви поклоняєтеся?

– Богу, назвіть його як завгодно – можна Брахмою назвати.

– Так, а що це таке?

– Є такий образ...

– Так ви поклоняєтеся образу?

– Ні.

– Може, ви якось бачите його?

– Ні, не бачу.

– Так, а що таке «Шива»?

– НЕ СМІЙТЕ ГОВОРИТИ «ЩО», коли говорите про Шиву! Ідіть читайте книги. Якщо у Вас немає ніяких знань, то чому Ви не сидите тихо в кутку й не слухаєте?

– Тому що я не розумію, про що ви говорите. Ви поклоняєтеся чомусь, що ви називаєте «Шивою». Ви мені можете пояснити, що це таке?

– Шива – це все, навіть ось цей чай.

– Тоді чому ви не говорите Шива, Шива, Шива, а кажете – подай чашку чаю?

– Це неможливо пояснити в словах! Ви просто хочете все збагнути розумом! А розумом Шиву не збагнеш!

– Пробачте, кого або що розумом не збагнеш? Ви можете якось це описати? Ну хоч як-небудь?

Поки він ухилявся, я звернула увагу на двох ревних служителів Шиви, які мало не побилися, відстоюючи своє право на те, щоб проводити пуджу, злісно перелаюючись пошепки. Це переповнило мою чашу, і я привселюдно заявила, що вважаю його позицію брехливою й малодушною, і що кожен із них тут переслідує якусь корисливу мету, а ніяк не займається пошуком істини... Що тут почалося!

Добропорядні шиваїти відірвалися від своєї метушні біля щойно спорудженого вівтаря і, червоніючи від ненависті, почали обзивати мене вампіром, вимагати, щоб я замовкла, але виганяти чомусь не наважувалися – біс їх знає чому, страшно напевно було. Втім, мій інтерес вичерпався, і я пішла на вихід. Услід лунало: «Годі нас вампірити!», «Та їй неможливо нічого пояснити! Їй треба тільки посперечатися...», «ти зла, холодна, жорстока вампірка», «нам неприємна Ваша присутність», «вона не має ніякої доброти й тепла», «Ви взагалі навіщо сюди прийшли? Познущатися над нами, чи що?». Виходячи, я відчувала справжню свободу від того, що не пливу в одному ковчезі з цими гнилими від ненависті «шукачами істини»...

 

...Струсивши гнилий запах цих спогадів, я виявила, що залізла нагору до ще однієї місцевої пам'ятки – стародавнього храму Калі. До того, як я приїхала до Індії, із кожною думкою про індуїстський храм по всьому тілу проходила легка хвиля екзальтації й передчуття. У моїй уяві ці храми були не просто камінням, не просто архітектурними спорудами, але в реальності вони виявилися саме такими.

О,  це, цікаво, хто? Здається, це як – велика пухнаста присадкувата тварина, схожа на величезну плюшеву іграшку, яку хочеться гладити й обіймати. Яки були обвішані візерунковими попонами й нерухомо стояли поруч зі своїми господарями, які на всі лади закликали туристів фотографуватися. Я підійшла до одного, очі в нього були схожі на дві великі й вологі мигдалини. Я погладила м'яку й дуже приємну на дотик морду та відчула долонею його гаряче й могутнє дихання. Хтось наполегливо потягнув мене за рукав...

Хлопчисько!

– Тобі чого?

– Шафран, дуже дешевий, – він простягнув мені маленьку коробочку.

Хлопчисько мені сподобався, в ньому не було того самовдоволеного нахабства, що робить усіх торговців у Індії схожими на рідних братів. Я відкликала його вбік, щоб розпитати про життя, і він покірно поплентався за мною.

– Ти розмовляєш англійською?

– Трохи.

– Ти ходиш до школи?

– Ні.

– Ти взагалі не вчишся?

– Школа – ні.

Ага, схоже він зовсім трохи говорить англійською.

– Скільки тобі років?

– 12 ... Мем, у мене найдешевший шафран і дуже хороший.

Очі в нього були як у дівчинки, що сумує за принцами, а шкіра була такою красивою і гладкою, що я ледь утрималася, щоб не торкнутися його. Він ходив босоніж, але ноги його ще не встигли загрубіти й порепатися, як у всіх жебраків. Одяг був брудним, але це не викликало в мене жодної неприязні. Пухкі темні губи... білосніжні ідеальні зуби... з ним було би приємно поцілуватися... Ніби поблажливо, ​​я пригорнула його, немов ненавмисно торкаючись шиї, спини.

– Ну гаразд, шибеник, тримай 50 рупій, просто так... я пішла до храму, це туди?

– Так, туди... Мем, у мене найдешевший шафран... – порося! Він ніби й не помітив, що я дала йому грошей і продовжив своє нудне нав'язування товару.

Махнувши рукою, я пішла далі, відганяючи інших хлопчаків, хазяїв яків і просто жебраків.

 

Згідно з місцевими звичаями, я зняла взуття, і прохолодна кам'яна стежка привела мене в саму гущу фарб, дзвінких браслетів, пахощів, помаранчевих квітів, музики, емоцій, вологих тіл, окастих індійських дівчат, висушених мандрами садху... Я підійшла до храму та заглянула всередину, – лялька, що втілювала богиню Калі, потопала в гірляндах квітів, тумані пахощів і різнокольорових рупіях. Релігійні свята в індуїзмі – це саме свята, де люди сміються й танцюють... Страшно згадувати, що являють собою свята християнства, мені завжди хотілося триматися якнайдалі від цього мороку. Культивування страждання й оспівування почуття власної нікчемності – це не для мене, втім і індуїзм, коли уважніше розглянути, не викликав у мене нічого, крім легкої симпатії до своєї зовнішньої невимушеності. Проникати в цю релігійність мені не хотілося, – переважна більшість індуїстів справляли на мене враження інфантильних істот, які шукали не справжню радість у своїх численних ритуалах, а опору для своєї буденності.

Які симпатичні ніжки! Маленькі й такі доглянуті... Погляд ковзнув вище та виявив акуратну попку, обтягнену джинсою, і ще вище – сосочки, що безсоромно стирчать через білу футболку... трохи кирпатий носик... непокірні виткі стріли золотистого волосся. Мене немов магнітом притягнуло до цього бісика з точеними лапками.

– Привіт :)

Карі пустотливі очі, здається, усе зрозуміли, чи вони шукали того ж самого?

– Привіт :) Я – Крісті.

– Мене звуть Майя.

– Правда, схоже на дитяче свято?

– Ага, дуже схоже!

– Хоча двадцять хвилин тому тут зарізали козу. Ти бачила?

– Ні. Жертвопринесення?

– Так, це ж храм Калі. Сьогодні тут було весілля. Уперше бачила, як убивають тварину.

– І як?

– Дивні відчуття. Я думаю, що якби це було не тут, не в Індії, це викликало б у мене відразу, а тут усе сприймаєш інакше... Тут смерть не викликає жаху. Одного разу я побачила труп людини на дорозі в Португалії, так потім кілька днів не могла отямитися,  у мене все життя перевернулося, чотири дні тільки й мріяла про те, щоб знову стати тією людиною, якою була до цього трупа. Було таке враження, що з мене все вийняли й залишили порожнечу – ні радості, ні страху, нічого не залишилося. І нема куди від цієї порожнечі сховатися... А у Варанасі на моїх очах спалили кілька трупів, і в мене це не викликало нічого, ну тобто абсолютно нічого. От і зараз немає ніякої відрази до смерті, ніякого страху, але з'явилося щось таке... як би це описати... Я раптом зрозуміла, що смерть неминуча, розумієш? В очах умираючої тварини я побачила тінь смерті, тінь цієї могутності, що не зупиниться ні перед чим. Мені здалося, що час зупинився... і мені захотілося вслухатися в цей момент... Я давно подорожую Індією, і тут увесь час відбувається щось таке, що ніяк не вкладається у звичні уявлення про життя, і напевне тому я тут і блукаю, – у ці моменти щось зупиняється в безперервному потоці звичного світу, матриця дає збій, і ти можеш заглянути ЗА неї.

Вона переступала з ніжки на ніжку, і мої очі постійно зісковзували то на її босі ступні, то на соски, які тепер були зовсім близько. За її інтонаціями я розуміла, що вона відчуває мої позирки і їй подобається гра, що почалася. Наші тіла ніби склеювалися грайливим еротизмом, кожне слово призначалося не лише для вух, і розмова стала захоплюючою грою. Ми ніби взялися за руки та швидко кружляли, дивлячись одна одній у вічі, і світ довкола перетворився на різнобарвний вихор, що злітає до верхівок сосен.

– Що ж ти бачиш за матрицею, як ти це переживаєш?

– Так, ніби я вислизнула зі свого кокона, та можу дивитися на світ і на себе під іншим кутом, з іншої позиції. Немовби я весь час стояла на одному місці й бачила все тільки в одному ракурсі, і щодня був би лише цей вид, і раптом я несподівано опиняюся в іншій точці, і бачу начебто все те ж саме, але це вже зовсім інший світ.

– А є якісь особливі сприйняття?

– Особливі сприйняття? – замислилась...

Вона не справляла враження людини, яка вгризається в себе, щоб зрозуміти, що ж вона є, до чого її тягне. Їй подобалося плавати в своїх незвичайних станах, і цього їй, мабуть, було достатньо. Я не бачила в ній відчайдушного прагнення, але й рослинного вдоволення теж не було. Мені безумовно подобалося поруч із нею, її прагнення отримувати задоволення від кожного свого кроку закрутило мені голову, хотілося сміятися, перекидатися, гратися з нею, як двоє звірят, що звиваються в пухнастий клубок хвостів, лап і вух.

– Я б сказала так: інтерес до життя в ці моменти стає особливо яскравим, особливо живим. З'являються різні творчі ідеї... знаєш, я малюю, і це теж одна з причин, чому я в Індії, – тут життя проявляється в багатьох різних обличчях: снігові вершини, джунглі, пальмові гаї, океан, гірські річки... А які тут обличчя!... Я хочу тебе намалювати, прийдеш до мене в гості?:)

– Звичайно прийду.

– Я живу он там, – вона махнула рукою, і я звернула увагу на її красиві спортивні руки, схожі на лапи сильного, але граціозного звіра, – в горах. Там можна валятися на травичці, загоряти ... Ти п'єш вино?

– Іноді.

– У мене є класне вино з Португалії, прийдеш завтра ввечері?

Певна річ, я прийду завтра ввечері, і ми домовилися про зустріч в італійській кав’ярні, що нависла над зеленою прірвою, де засніжені вершини віддзеркалюються у великих затемнених вікнах. Я залишила Крісті під великим деревом біля храму Калі, їй хотілося ще поплавати у хвилях облич і вражень, я ж хотіла побродити одна, записати нові думки, спробувати зловити цікаву ідею. Еротична симпатія до цієї дівчинки викликала сплески натхнення, і мені кортіло швидше прислухатися до нього, зловити його м'яку хвилю, що наполегливо тягне за собою, і полинути у простори життя, що відкриваються не десь зовні, а в самій суті мого єства.

«** вересня

Я іноді ловлю себе на тому, що маю здатність віддаватися повністю тій чи іншій людині, у якій відчуваю щось близьке – я вмію повністю віддати свою увагу, проникнути в її сприйняття, зростися з нею, щоб відчути зсередини. Але ця здатність моментально зникає, як тільки виступає назовні якесь особисте ставлення до людини. Тобто, якщо я в глибині душі щось хочу від цієї людини – я моментально втрачаю здатність відчути її. Це може зовсім не обов'язково бути якесь відверто прагматичне бажання щось отримати від неї – наприклад, це може бути бажання пережити щось цікаве, чи навіть бажання відчути радість від того, що мені вдалося поспілкуватися з кимось цікавим – навіть такі бажання миттєво обтяжують і приземляють. Тільки щира й легка радість від почуття людини – тільки легка закоханість у життя, в ситуацію, насолода людиною – приблизно така, яку відчуваєш від споглядання великого ласкавого собаки, коли нічого – зовсім нічого не чекаєш і просто живеш моментом – тільки це не є перешкодою.

Цей стан досить непросто зловити, а механізм переведення стрілок на бажання щось отримати від спілкування вмикається зовсім непомітно, зазвичай помічаєш це, коли вже пізно. Тому в ті моменти, які для мене особливо важливі, я намагаюся сканувати свій стан і перевіряти його на наявність потреб до володіння. Це призводить до моментального сплеску свіжості. Взагалі це дуже схоже на спробу потрапити вістрям олівця тремтячою рукою в маленьку точку – близько, близько, але не туди, не туди, все поблизу, поруч, і раптом – ррраз – потрапила, і миттю це супроводжується різким сплеском первісної свіжості відчуттів.

Цікаво, що це переживання супроводить дуже дивна лоскотлива насолода в області горла – такий маленький оргазм у горлі. Дивне відчуття. Дуже пронизливе й радісне. Здорово, що я зустріла Крісті – знову пережила це, приємно передчувати швидку зустріч».

 

<< íàçàä

óïåðåä >>