« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 17


Коли сонце тільки-но виступає над вершинами, ті гори, що протистоять йому на заході, освітлюються різко, яскраво, а ті, що стоять до сонця в півоберта, занурюються у вологе, розпливчасте марево, немов купаються в ньому. Виглядає це дуже красиво, але фотографії робити марно – виходять просто каламутні фотки... отже краса гір, що купаються в уранішньому серпанку, залишиться тільки в моїй пам'яті.

Сьогодні я прокинулася з дивовижним почуттям, ніби знову вловила якусь іскорку... іноді, коли я прокидаюся, від сну залишається якесь дивне відчуття... і якщо не сіпатися, не схоплюватися, не рухатися та дозволити йому проявитися виразніше... віддатися цій напівсонній дрімоті... це відчуття не пов'язане, як здається, ні з сюжетом сну, ні з чимось із нашого життя взагалі... воно дивне, таке, що приходить із самої глибини сну... воно переживається дещо тривожно, може навіть лякає... воно дуже не схоже на все, з чим мені доводилося стикатися в реальності поза сном або в реальності сну... воно немов виходить із самої глибини "мене"... це звістка моєї індивідуальності самій собі крізь усю пелену людського... грізне, чи, точніше, передгрозове відчуття... воно накопичується, вірніше – досвід переживання цього відчуття накопичується і м'яко впливає на все моє життя незалежно від бажання чи небажання. Як описати цей вплив? Чому воно лякає та приваблює одночасно? Лякає тому, що несе в собі загрозу для всього, що не гармонує з ним, що поза ним – чим сильніше це відчуття, тим пласкішою тінню виглядає моє звичайне особисте життя. Воно привабливе тому, що кудись туди лежить моя дорога, тому що проникнення до прямого переживання своєї індивідуальності робить мене більш цілісною і більш наповненою порожнечею, що заповнює геть усе і виливається кудись поза мене, нескінченно далеко... Ми – самотні мандрівники у світах розділеності, тому таким безумством здається зовнішній свідомості дня будь-яка поява пам'яті про те, що я переживаю вночі у снах...

Я залізла на дах, заставлений горщиками з квітами. Поступово в мене стало згасати негативне ставлення до раннього ранку й буднів, що склалося за десятиріччя ходіння в дитсадок, школу, інститут, на роботу. Стало подобатися вставати рано вранці – як у нескінченно далекому дитинстві, коли не потрібно було нікуди "ходити". Якого дідька найніжніші роки життя людини експлуатуються так нещадно? Навіщо це все? Завжди знайдуться мазохісти, які твердять "дякую мамі, що примушувала мене, безрозсудного, ходити туди-то – тепер я он де сиджу". А по мені так це знущання та умертвіння всього живого, і який сенс у тому, що зараз ти десь сидиш, якщо ти перетворився на колоду, якщо твоє життя не прекрасне? Коли мені було років зо два, я відчувала цілу купу світлих переживань, що лоскочуть своєю новизною незалежно від того – чи валялася в ліжку, чи сиділа в пісочниці, чи бігала по галявині. А коли почалися "трудові будні" – сад, музична школа, звичайна школа, басейн... усе пішло, відступило, розпрощалося, поступившись місцем вічній уранішній муці від нових обов'язків, яким не видно ні кінця, ні краю. І що залишилося в мені від цієї безлічі уроків, підручників, лекцій? Ось на цю каламутну купу випадкової інформації мене змусили проміняти своє життя. Коли мені у п'ять років захотілося вивчити математику – самій захотілося, просто так – я взяла підручник, і ця математика просто-таки вливалася в мене, бо мені САМІЙ ХОТІЛОСЯ, мені ПОДОБАЛОСЯ, у мене не було графіків, не було заліків чи уроків. А коли та ж сама математика почалася в школі... мене знудило й вирвало, і я насилу отримувала хоч трійки. Ось різниця між "хорошою освітою", тобто зґвалтуванням під слушним приводом, що породжує натовпи самовдоволених напівдурків, і природним, спонтанним інтересом, який органічно вплітається в сприйняття краси, новизни, передчуття та радості нових відкриттів. І навіть сам мотив цього узаконеного зґвалтування безглуздий до неможливості, мовляв тим самим дітей готують до дорослого життя... до смерті їх готують, а не до життя. Хороший професіонал, що впевнено займає своє місце під сонцем, з'явиться лише тоді, коли людина отримує задоволення, вкладає душу, проявляє свою індивідуальність, отже якщо в мене колись буде дитина – чорта з два я віддам його в школу. Робитиме тільки те, що йому буде цікаво, і я допомагатиму йому в його інтересах – саме допомагатиму, а не насаджуватиму.

До речі, тут теж є Інтернет... піду подивлюся – може Наталка написала!

В Наґґарі є два-три Інтернет-салони, ціни цілком божеські для гірського селища, віддаленого від цивілізації – півтора долари за годину, так що можна посидіти, подивитися – що діється в світі та в поштовій скриньці. Із Наталкою я познайомилася в автобусі. Вона поїхала з приятелями далі – в Маналі. А примітила я її, ще коли пролізала до свого місця – така пупса, симпатична, з живими очицями. Я думала, що вона ізраїльтянка, і раптом почула російську мову. Вона сиділа в ряду переді мною навскоси через прохід, і я раз-у-раз ловила на собі її погляди. Попутниці її були абсолютно нудотними дівицями – одна пафосна, інша стерво, і я помітила, що обличчя Наталки стає дурнішим, коли вона з ними заговорює. Плюнувши на пристойність, я досить холодно відшила стервозну дівчину, що звернулася до мене з якимось питанням, і заарканила до себе свою пупсу, після чого й дізналася, що її звуть Наталка, що я їй одразу дуже сподобалася, що її попутниці – це випадкові знайомі, з якими вона летіла до Індії в одному літаку і приклеїлася до них, оскільки сама не знала – що тут до чого. Ми зразу порозумілися, мені було з нею добре, приємно було торкатися до її рук, плечей, обіймати її, дивитися в очі, і їй це теж подобалося. Проговорили кілька годин. Як і я, вона шукала "те, не знаю що" – те, що наповнило б життя сенсом, змістом, радістю, пошуком, передчуттям. Як і я, вона не захотіла пліснявіти вдома й на роботі, усе кинула та майнула в Індію в надії хоч тут щось чи когось знайти, чи принаймні просто спробувати розібратися в собі самій подалі від буденної метушні. Ми обмінялися мейлами й домовилися, що обов'язково зустрінемося в Москві. Напевно вона мені щось уже написала з Маналі!... Точно! Лист від Наталки.

"Привіт, Майє! Це справжнє диво, що ми з тобою зустрілися! Я не стала залишатися в Маналі – тут зовсім нема чого робити, і прямо зараз одна від'їжджаю в Дарамсалу, кажуть, там надзвичайно чудові місця – багато тибетських ченців, красиві гори... пам'ятаєш, ти розповідала мені про Лобсанга – може я його там зустріну?:) Я тобі звідти напишу, розповім, як там. Я в тебе закохалася з першого погляду...

Майко, успіхів тобі у твоїх пошуках, напиши – що в тебе виходить із негативними емоціями, а я напишу тобі з Дарамсали. Обіймаю, тискаю, цілую:) Твоя Наталка."

Ага, тут ще кілька листів, зокрема від батьків... Можу собі уявити, що вони мені пишуть. Вантажиться... Ну точно!

"Майє, ми не чекали, що ти отак із нами поведешся. Напевно, ти вважаєш себе досить дорослою для того, щоб самій приймати такі важливі рішення, але те, що ти робиш, ясно показує, що ти ще дитина, жорстока дитина, яка всупереч усім нашим благанням і турботам кинула все і стрімголов метнулася в це жахливе болото – Індію. Що тебе туди тягне? Майє, ми переконані, що ти потрапила в секту. Чому ти не хочеш сказати про це відверто? Адже все до цього йшло. Тебе завжди вабило кудись не туди, – то до рокерів, то до йогів, то до цих жахливих тантристів... І кожного разу ти так надихалася своїми новими знайомими, що ставало просто жахливо – що цього разу? Тільки завдяки нам ти змогла отримати хорошу освіту і знайти таку престижну роботу. І що? Ти витерла об нас ноги і втекла до Індії. Та чи знаєш ти, що було з матір'ю, коли вона зателефонувала тобі, а їй відповіла ця шлюха Яна? Як ти сміла здати бабусину квартиру? І кому! Може ти й продати її хочеш? Не дивно... Твої дружки-сектанти ще й не того від тебе вимагатимуть!

Ти говориш, що ми не хочемо тебе розуміти, ти завжди так говорила... І ніколи не хотіла слухати, не хотіла розуміти. Де б ти зараз була, коли б не ми? У підворітті? У підвалі? У в'язниці? Хто знає... Досі тобі вдавалося пройти по краєчку прірви й не згинути в черговій ямі, але зараз ти схоже потрапила у справжню біду і не залишаєш нам ніякої можливості допомогти тобі. Якби ти бодай розповіла правду! Це вже було би кроком назустріч взаєморозумінню.

Майє, мамі дуже погано, ти знаєш, як у неї погано зі здоров'ям. Якщо ти не повернешся, у будь-який момент може статися щось страшне. Із здоров'ям не жартують. Якщо в тобі залишилося ще хоч щось людське, повертайся. Я зумію домовитися з приводу роботи, у крайньому випадку в мене є запасний варіант – є вакансія в англійському посольстві. Майє, ми ж тебе любимо більше життя і зробимо все, щоб ти була щаслива. Донечко, повертайся поки не пізно, не доводь справу до біди. З любов’ю до тебе, мама й тато."

 

Слизькі чіпкі лапи вилізли з похмурого підземелля. Досі їм вдавалося вправно маніпулювати мною найрізноманітнішими способами – спочатку за допомогою агресії й наказів, а якщо це не спрацьовувало, в хід ішло продавлювання на жалість, почуття провини. Не пам'ятаю жодної вечірки, не отруєної почуттям провини перед батьками, особливо перед мамою, за все – за те, що не зателефонувала, за те, що затрималася, за те, що пахну дорослим життям, а не дитячим милом.

Я була така щаслива, коли померла бабуся, – тепер я могла жити одна, хоч і тут довелося поборотися за це право, незважаючи на те, що мені було вже 22... І от знову ці лапи хочуть мене впіймати, за всяку ціну змусити жити так, щоб їм було спокійно. Яка це до біса любов, якщо вони думають тільки про те, щоб ЇМ було спокійно? І чому я повинна душити себе власними руками заради спокою хоч самого господа бога? Оцього я ніколи не розуміла. У мене є свої уявлення про життя, у мене є свої бажання, потяги, а в моїх батьків сенс життя, здається, полягає в тому, щоб понівечити мене так, щоб зробити своє життя зручним. І спробуй тільки скажи, що тобі плювати на їх зручність і спокій. Зразу ж на тебе обрушиться шквал "праведної" ненависті – ми тебе ростили, ми тебе годували і всяке тому подібне – знайома всім мертвечина, якою всіх хльостають по морді при будь-якій слушній нагоді, коли нема чого сказати по суті.

Тут, в Індії, жебраки спотворюють своїх дітей дуже витонченими методами – в дитинстві ноги чи руки ламають, поміщають у спеціальні колодки так, що потім кінцівки виростають химерно потворними, різної довжини й форми; чи пальці зрощують, чи відрубують що-небудь, чи взагалі з людини роблять щось на кшталт корови на чотирьох ногах, – такого ніде більш не побачиш... Але хіба не те ж саме роблять із психікою своїх дітей усі батьки з так званого цивілізованого Заходу? Хіба не надягають нам ті ж самі колодки з самого раннього дитинства на всі бажання, думки, на всі наші творчі пориви, дослідження, прагнення? Хіба світ складається не з моральних виродків, усе життя яких складається з комплексів, страхів, пригнічених бажань і негативних емоцій? І все це приховано за куленепробивною маскою пристойності й тотальної брехні. За цією маскою ховаються не безневинні діти, як про це радить думати психологія, – це щит чудовиська, що за свої зґвалтовані бажання та прагнення тепер перегризе горло будь-кому, якщо одного прекрасного дня господь бог візьме вихідний і скасує мораль та кримінальну відповідальність.

Не хочу зараз думати про батьків, не знаю, як учинити. Крішнамурті писав про те, що в справжнього шукача немає прив’язаностей, немає ні сім'ї, ні дома, ні батьківщини. Шрі Рамана послав своїх батьків, коли ті приїхали його "рятувати". Рамакрішна писав, що якщо ти не потурбувався про свою сім'ю, перш ніж став ченцем, то в тебе немає серця. Дон Хуан послав свою дружину з дітьми далеко й назавжди... але не все ж життя ховатися за авторитетами! Пора б і самій приймати рішення, що йдуть урозріз з усіма опорами, на яких лежить цей гноїстий гібрид – суспільство.

Ну й лист від Макса. Напевно, вже не відкриється, лист відкривається вже близько хвилини. Але ні – пощастило:)

"Я забираю магнітофон, радіотелефон і половину компакт-дисків. Попередь Яну, що я їй зателефоную та заберу ці речі. Макс."

І це все, що він спромігся мені написати після двох років сумісного життя. Невже більш нема чого сказати? Раніше мені здавалося, що в нас є спільні інтереси, спільні прагнення, але хіба могла таке написати людина, хоч скільки-небудь близька мені? Його реакцію на мій відхід я виправдала тим, що це була ситуація не з легких, я й сама завжди неадекватно реагувала, коли кидали мене, – мені теж хотілося завдати болю у відповідь, хоча в інших ситуаціях мстивість мені була не властива... Тому, незважаючи на ображання, в мене все одно залишався світлий образ Макса, який розсипався в пил після цього коротенького листа. Ці рядки винесли на поверхню моїх фантазій і міфічних уявлень непривабливу реальність – два роки я спілкувалася сама з собою, домалював у цьому чоловікові те, з чим мені хотілося спілкуватися, тоді як сам він був пустушкою, що ховається за вдоволеною фізіономією вродливого хлопця...

Усе, на сьогодні досить. Зв'язок остаточно помер, і я безцільно, у напівзабутті втупилася в мертвий монітор. Минуле наступало на п'яти, майбутнє виднілося лише на кілька метрів уперед і провалювалося в непроглядний туман... А тепер певних бажань з приводу того, що робити далі, поки не виникало. Був полудень, і треба було себе чимось зайняти. Мені точно хотілося залишитися в Наґґарі ще на деякий час, після чого послухатися поради садху та поїхати в Рішікеш. Ну то як вчинити, якщо прямо зараз у мене є декілька бажань, що суперечать один одному? Як слідувати їм, якщо "я" хочу піти повалятися під деревом, знову ж таки "я" хочу поїхати в Маналі, і все та ж "я" хочу піти в кімнату поспати? Я подумала, що садху дав мені так мало інформації та не захотів дати можливість зустрітися з ним іще раз, і майже зразу ж відчула невдоволення й навіть негативне ставлення до нього. О! Негативні емоції! Нарешті мені вдалося помітити їх прямо в момент виникнення і при цьому згадати про славнозвісну практику. Навіть серце закалатало швидше, – ось прямо зараз можна спробувати їх усунути... Але як? Я думала про садху й розуміла, що замість симпатії, що наповнює мене устремлінням, я відчуваю себе замороженою негативним ставленням. Я вже не можу адекватно розглядати його дії й слова, тепер усе сприймається через призму цієї мерзлої відчуженності. Я бачу все це, прямо таки бачу цю призму, цей механізм, але зробити нічого з ним не можу. Як же так? Так ось як воно насправді є! Я ж думаю, що завжди маю вибір – що відчувати, а що – ні, а виходить, що цього вибору немає?! Прямо зараз негативне ставлення схопило мене за горло й не відпускає, попри те, що наступна й та ж сама "Я" НЕ ХОЧУ його відчувати. Це ж справжнісіньке насильство! Наді "мною"! (А чи був узагалі цей садху?..)

Пихтячи, я піднімалася довгими та крутими кам'яними сходами, стиснувши зуби від напруги й відчаю від стану речей, що відкрився. Зараз я ясно бачила – негативні емоції – це не "я", це чортові паразити, що присмокталися до мене, але їх не скинеш одним елегантним рухом, тут потрібно щось серйозніше, ніж бажання їх не відчувати, яке виникає упереміж із бажанням поспати та прогулятися Маналою. Я відчула себе диким мустангом, що намірився викинути з сідла зухвалого ковбоя. Риючи копитами землю, закусивши вудила та похропуючи від ентузіазму, що переповнював мене, я дійшла до кімнати, сіла на ліжко і твердо вирішила нікуди не йти, – мені не хотілося випадати з цього відчаю у звичну легкість життя. Просидівши пару хвилин, я впіймала себе на тому, що дуже хочу куди-небудь все ж таки піти, і незабаром виявила, що вже почала думати про те, що немає ніякого сенсу сидіти в кімнаті й висиджувати відчайдушний стан, як курка. Це "я" думаю, чи це "вони" думають так, ніби це "я" думаю? Мої думки йшли далі, я за ними спостерігала, і ще хтось спостерігав за тим "я", що спостерігає... так... от що означає встати поперек течії – усе починає вирувати й ходити ходором. Гаразд, прорвемося... Отже – який сенс сидіти в кімнаті? Адже саме в кругообігу всіляких ситуацій виникають негативні емоції, а це означає, що я знову і знову намагатимуся їх усувати. Лобсанг говорив Дені, що це дуже складне завдання, що спочатку взагалі нічого не виходить, але мені подобається робити це, мені подобається пробувати, подобається навіть переживати відчай від того, що нічого не виходить, – я все одно переживаю це як рух уперед. Тепер я можу протиставити себе негативним емоціям, і в самому цьому протистоянні є вже щось нове, чого не було раніше, в цьому вже є частка свободи від ототожнення з ними. Саме так я це переживаю – прямо в той момент, коли виникло обурення й відчай від неможливості припинити почувати відчуженість і невдоволення, я відчула себе сильною та зібраною, я побачила ворога в обличчя, і нехай я програла цю битву, але тепер я знаю, що таке бути зібраною й рішучою, тепер я знаю, що мені є проти кого боротися і найголовніше – за що боротися. Я ще раз порівняла два сприйняття садху – вчорашнє та сьогоднішнє. Учора кожна думка про нього дзвінкою стрілою потрапляла точно в ціль, – у захоплюючу радість, а сьогодні – дамською шпилькою, недбало встромлену у вередливу голову, – у невдоволення, у стервозність. Хочу в Маналі! І гадки не маю, що я там робитиму... Відчуваю дискомфорт від того, що не звикла так діяти, а звикла завжди усвідомлювати те, навіщо я кудись іду, а тим паче їду. Кидаю все необхідне в рюкзак, з'являється тривожність... Припиняю збори, намагаюсь усунути тривожність, чорта з два, ні хріна не виходить, вона тільки посилюється, цього ще не вистачало... Сплеск відчуженості до Дені – що це за практика така, коли страждання тільки посилюються? – Почуття провини за виникле відчуження. ЯК убити цих тварюк, матір їхню??? – Сильне невдоволення тим, що перебуваю в такому затьмареному стані – ЯК??? – Жаль до себе через те, що нічого не можу з цим зробити. Усе нові й нові монстри з'являються, немов із рогу достатку. Падаю на ліжко та плачу з відчаю. Розбита, ні розгромлена, майже знищена зграєю негативних емоцій, і не можу, хочу, але НЕ МОЖУ нічого з ними зробити, і вже навіть живильного відчаю не виникає, – кожна думка про поточний стан бризкає сльозами. Так... припиняю робити мученицьке обличчя... припиняю сучити ногами й руками... зупиняю істерику. Терпіти не можу істеричок! Беру блокнот, записую все, що сталося, трохи гальмую перед тим, як записати "нічого не вийшло", проте записую це, і в той же момент стан міняється без будь-яких зусиль з мого боку, – хочеться сміятися, і знову на очах сльози, але вже не з відчаю, а з радості. Здається, я божеволію. А втім є різниця – просто просрати ситуацію, чи просрати її та зафіксувати це у своєму щоденнику, мовляв було те-то, намагалася зробити те-то й те-то, вийшло ось те-то, вірніше – нічого не вийшло. Маленьке, але відкриття, і розумом ніяк не збагну – чому так виходить, але загалом наплювати, головне – сам факт, що так виходить: письмова фіксація того, що зі мною сталося, робить навіть із поразки маленьку перемогу. Круто! Хочеться з кимось поділитися своїм відкриттям. Змахую сльози й вивалююся на вулицю ловити рикшу в Маналі.

 



<< íàçàä óïåðåä >>