« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 16

...Вітер збиває з ніг. Далі йти неможливо. Немає ні сил, ні часу. Уже шість годин ми рухаємося по гладкому натічному льоду, за який зубці кішок ледве чіпляють. Кожен крок – це акцентований удар кішкою в лід. Така ходьба виснажує, ноги тремтять від напруги, утома шепоче на вухо "не потрібно вже так старатися, ти виб'єшся з сили", страх диктує: "один невірний крок – і смерть, вбивай кішки сильніше". Зачепило, тримає? Гаразд, переношу вагу тіла на цю ногу, наступний крок. Після декількох годин роботи на льодовику з провішуванням мотузок і вкручуванням льодобурів ми всі мокрі наскрізь, адже сонце топить лід, вода рівною плівкою покриває весь льодовик, і коли ти без сил лежиш на льоду, страхуючи того, хто йде попереду, то просочуєшся водою, і спочатку це навіть приємно в таку спеку, а зараз під ураганним вітром увесь одяг перетворився на крижаний панцир, ми рухаємося з останніх сил. Позавчора повз нас у долину мало не бігцем пробігла група з 7 чоловік – у трьох із них не було облич – відморозили. Не знаю, як вони житимуть далі, якщо виживуть. Чому я не оголосила страйк і не зажадала повернення? Адже було ясно, що вгорі ураган, побоялася зневажливої посмішки Олега? Тепер пізно думати, тепер маємо виживати. Андрій як танк пре вперед – усе сподівається знайти хоч якийсь камінь, хоч якусь тріщину, в яку можна втиснутися, забитися, врятуватися від цього нестерпного вітру, що просто виймає душу. Чергова ціль виявилася помилковою – тріщина, яку він примітив, виявилася дуже вузькою, та ще й відкритою – намагаючись знайти в ній затишне містечко, куди ми могли б завалитися, сховатися від урагану, він мало не провалився в неї з кінцями, ось тоді зовсім було б весело... Здається, навіть він близький до відчаю, хоч і ретельно приховує це – паніка в горах – вірна смерть. Нічого не поробиш – треба ставити намет прямо тут, далі йти нема куди, сонце вже сідає, і якщо ми до темряви не заляжемо в намет – це смерть, тут уже не до комфорту. Олег такий змучений, що, здається, взагалі не розуміє, що робить – просто його руки й ноги роблять звичну роботу без нього самого. Акліматизація на різних висотах протікає в кожного по-своєму, і, здається, у нього зараз якраз гострий напад гірської хвороби. Вирішено – встаємо прямо тут – просто посеред величезного льодового поля, крутизною градусів 30. Падіння таким схилом – теж саме, що вільний політ. Може воно й краще? Відпочину... Із жахом відганяю ці думки, але як же хочеться стулити очі й забутися... Треба втягнутися в конвеєр – у хлопців усі рухи відпрацьовані, я повторюю за ними. Укручуємо льодобури – ці для самостраховки. Краще два. У пухових рукавицях нічого не виходить, де мої рукавички – не знаю, доведеться голими руками... відмерзають, нічого, засуну в пуховку, подихаю, відігрію. Льодобур на дві третини увійшов у лід. Вистачить. Ні, мало. Та годі... так хочеться скоріше все зробити. Ні, таки не можна піддаватися, закручувати потрібно на совість. Готово – по саму головку. Заліплюю зверху снігом, щоб із ранку сонце не розжарило льодобур, розтопивши навколо нього лід. Ще по одному льодобуру на кожного – ці для підвішування наплічників. Нарешті скидаю наплічник... ех... реп-шнур занадто довгий, наплічник тепер теліпається в метрі нижче, як його діставати... гаразд, потім... зараз треба вирубувати сходинки в льоду. Рубаю. Мало, треба глибше. Піт заливає очі, а тіло вкрите крижаною кіркою. Як я взагалі можу щось робити? Страх смерті? Здається, його вже немає, мені вже все однаково, але гучні команди Андрія я виконую. Олег теж працює мовчки, запекло. Допомагає вирубати сходинку. Тепер можна стояти, напіввипроставшись, дивлячись у цю націлену догори нескінченність усюди довкола. Вітер пронизує все – пуховку, вітрівку зверху, пуховий жилет під пуховкою, полартек під пуховим жилетом – це здається неможливим, але для цього жахливого вітру просто немає перешкод. На нього навіть можна лягти й полежати, що я й роблю – приголомшливе відчуття – я лежу на вітрі! Коли б не самостраховка, мене би просто здуло з гори, коли я зняла наплічник. Тепер розпаковування наплічника – ставитимемо намет. Відстібаю клапан – зверху примус, дістаю, передаю до рук Олегові – "прийняв"? – "прийняв", відпускаю руки, витягую тент – "прийняв"? – "прийняв". Кожна річ передається з рук у руки, будь-яка помилка – і все полетить до біса, а це – смерть. Ще трохи, і сонце сяде.

Кожного разу, коли виникає бажання все кинути й послати під три чорти, виникає розуміння, що я не вдома, що я не займаюся чимось таким, що можна відкласти або доручити іншому, немає ніякої можливості уникнути відповідальності за свої дії, тому відчай, що раз за разом виникає, доведеться долати. Олег намагається вже вп'яте чи вшосте розтягнути намет на каркасі, може зараз... ні, знову вітер вивертає все навиворіт. Андрій робить те ж саме з іншого кінця, також безрезультатно. Уже годину ми намагаємося поставити намет, кублячись посеред напіввертикальної льодової стіни. Сонце остаточно сіло, а в нас ще нічого не готово... без сонця миттєво накрив страшний холод, адже ми до всього іншого ще й мокрі наскрізь! Приймаємо рішення – намет не ставити, це неможливо, його парусність така, що нас зараз, здається, усіх трьох зірве з наших страховок. Як тільки не рветься намет? Дивно. Закріплюємо кути намету льодобурами та просто кидаємо його на лід – заліземо всередину як у великий чохол. Закручуємо ще кілька льодобурів перед входом у намет, чіпляємо до них самостраховку – тепер можна сповзти всередину й повиснути на своїй обв'язці. Обв'язка душить, треба б під ноги підвісити наплічники, щоб спиратися на них ногами, але на це немає сил. Хоча, Андрій та Олег, виявляється, ще їх мають! А я вже нічого не можу – зависла в напівмаренні, хлопці щось безперервно роблять, але мені вже байдуже. Намацую під ногами опору – ага, наплічник таки підвішений під ноги, можна на нього спертися, і вже не так душитиме обв'язка. Все одно здохнемо. Розвести примус неможливо, а як же пити? Зневоднення – вірна смерть. Ми не зможемо прожити цю ніч без води – ми здохнемо від спраги, я хочу пити, я нічого більше не хочу – тільки пити, інакше я встану й стрибну вниз, я більше не можу... вода... скільки води, ціле озеро, я нагинаюся, плескаюсь – яке щастя – стільки води! Це марення, марення... я здригаюся, отямившись від забуття, хлопці щось роблять, здається, хтось виліз назовні, набрав снігу в тріщині й притяг усередину, вже повна темрява, усе на дотик, батарейки в ліхтариках на такому морозі сідають вмить, світити можна тільки ліхтариком, що працює від вбудованої динамо-машини у вигляді ручного еспандера. Гріємо сніг у чашках на своїх животах, поступово набирається вода ковток за ковтком. Пройшла ще година... чи дві?... вдалося трохи вгамувати спрагу. Затягуємо вхід до намету, але отвір усе одно величезний – діаметром сантиметрів 20-30 – у цей отвір проходять мотузки, на яких кожен із нас висить. Вітер з шаленою силою вривається всередину, стягуємо мотузки карабіном, ні... отвір все одно занадто великий, і в нього заносить сніг – дрібні крупинки снігу, але як їх багато... протриматися до світанку... Через дві години весь намет усередині забитий снігом – повністю! Лежимо, укутані заметом. Найближчі шари снігу підтають від тепла тіла та перетворюються на лід. Крижана труна... Розштовхуємо замет у боки, він ущільнюється, а сніг знову наносить і наносить, і врешті-решт ми замуровані – не зрушитися нікуди, навіть майже не поворухнутися – добре лише, що стало тепло – сніг захистив від морозу. Часу немає – є тільки безперервне марення, воно вічне, як вічні ці гори, я не знаю – де реальність, я не знаю – де я.

Ранок... цей перший ранок чи другий? І чи ранок це? За годинником уже ранок, але майже так само темно – ураган не слабшає, і навіть посилюється. Я не розумію, як і коли Андрій та Олег змогли вибратися з намету, розбити крижані стіни, вивільнити наплічники й дістати замерзлі в камінь ковбасу та сир, втім так чи інакше в роті тепер є їжа і я її повільно розсмоктую, смаку немає, нічого немає, увага зосереджена на тому, щоб не впустити черговий кухоль снігу, який я знову розтоплюю своїм теплом. Точно, ранок уже був, зараз уже день, чи вечір? Тепер треба дожити до наступного ранку – у нас є шанс. Печиво – у мене в роті печиво, і я його гризу – як у цій темряві й заметі їм удалося дістати з наплічника під ногами печиво? Що за смак... біс із ним, не до смаку, але до чого гидко... що таке? Боже мій, це ж бензин! Вони намагалися дістати пляшку з бензином і розвести примус, і бензин пролився на печиво, ми це з'їли? Так, вони теж надто пізно це зрозуміли – як нудить... мене зараз вирве... давайте заїмо чимось... як важливо зуміти розвести примус – тоді буде вода, тоді мої губи перестануть нагадувати розпухлий черевик, а кашель перестане розривати горло... несподівано різкий напад болю в серці, іще, іще – що це таке? Може – від отруєння бензином? Зараз вечір чи ніч? Ранок? Другий ранок. Нічого не змінюється, усе як і раніше. Я більше не хочу жити, я хочу померти. Дайте мені померти. Тіло висохло, води немає навіть на сльози. Як добре внизу! Якою я була там щасливою! Досхочу води, зелена трава, хліб, картопля, кефір, яєчня... секс... адже я колись займалася сексом, невже більше ніколи не буду!... ніколи більше ніхто мене не обійме, не поваляємося в теплому ліжку, не відчую пристрасті й ніжності… треба все кидати і йти вниз! Ми ще зможемо, якщо все кинемо та прямо зараз почнемо спускатися. Хоч які, але дійдемо – без рук, без ніг, без облич, але залишимося живі, ще можна спробувати! Я встаю, вилажу з намету, йду вниз – як легко йдеться, я зможу дійти. А... це марення, марення... сплески ясної свідомості дедалі рідші, коротші, зараз я майже весь час перебуваю в маренні, але воно прекрасне, мене торкаються напрочуд тонкі переживання – дзвінкої радості, блаженства, щастя, захоплення життям. Скільки ми тут? Три дні? Три дні!!... скоро настане третій ранок, і, якщо нічого не зміниться, ми помремо. Немає емоцій, немає думок – кришталеве блаженство говорить дзвінким безпристрасним голосом – сьогодні ти помреш, скоро ти звільнишся від усіх страждань.

Ранок… сонячний, ясний, вітру немає, ми вилазимо, хапаємо ротом сонце, ставимо примус, курячий бульйон… це щастя, це сам бог – курячий бульйон. Я три доби не пісяла, тепер тіло знову оживає, немає сил відійти вбік, я пісяю прямо тут з насолодою, якої не передати. Ми збираємо наплічники, ми сповнені сил, потрібно спускатися, ми трохи живі, тепер тільки в долину, до тих зелених лугів і кришталевих річечок, лежати, загоряти, дивитися в небо, їсти, пити. Я хочу супу з кропиви, хочу варені яйця, хочу ароматну смажену картоплю... Олег іде вниз першим у зв'язці, я посередині, останній – Андрій. Як чудово світить сонце. Крик. Хто кричить? Де Олег??!! Стрімко віддаляється вниз точка, – легкий шурхіт по льоду – і знову тиша… Ось так – ррраз, і за секунду гора злизала людину... я не розумію, як це можна... ми стільки пережили, і... як же так... підійшовши ближче до завішеного наплічника Олега, бачимо дірку в льоду – усе ясно, він поквапився, не докрутив льодобур, верхній шматок льоду відколовся тонкою лінзою, а під ним – лід крихкий, дірчастий, не втримав наполовину вкручений льодобур. Чи буває в горах складна смерть? Проста помилка, проста смерть, його більше немає, я не можу це збагнути. Як крізь сон виймаємо всі його речі з наплічника, беремо з собою тільки те, що нам стане в нагоді на зворотному шляху, решту скидаємо вниз. Немає слів, немає думок, але руки роблять свою роботу – нам потрібно зуміти вижити, треба спуститися, пройти зону тріщин, попереду ще багато боротьби, а в нас тепер немає права на помилку – якщо один провалиться в тріщину, інший самостійно його вже не витягне. Що там промайнуло? Зошит? Щоденник Олега! Я візьму його з собою. Андрій квапить, ми спускаємося.

 

<< íàçàä

óïåðåä >>