« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 14

Приємно прокинутися в теплі, під ласкавими променями сонця, нікуди не поспішати. Сьогодні я хочу просто погуляти, посидіти з записником під деревом, погрітися під сонцем, записати все, що запам'ятала з розмови з Дені, свої думки стосовно загадкової практики прямої путі, про яку я ніде не читала. До речі, чому? Можливо, це таємна практика? Мені подобалося відчувати себе причетною до таємниці, а до такої таємниці, що пов'язана з духовною практикою, й поготів, і хотілося думати, що я нічого не чула про цю практику саме тому, що вона закрита для простих смертних... Сидячи під розлогою сосною, я мріяла про містичні ритуали, присвячення та сходження духа святого, з порожнім записником, розвішеними вухами та з очима, що вже стали майже ляльковими.

Хай йому біс! Так можна все життя провести в солодких мріях! У дитинстві я щодня довго мріяла, перш ніж заснути, і хоч мрії ці були про всіляку нісенітницю, але це дозволяло впасти в забуття й отримувати хоч якесь задоволення, бо майже всю решту часу я була вимушена робити не те, що хотіла, і ця повинність безперервно нависала свинцевим небом, крізь яке не проникала справжня радість. Я просто-таки відчуваю цей гіркий смак свинцю... звідки я знаю смак свинцю?... а... на річці з хлопцями палили багаття та виплавляли свинець з акумуляторів... заливаєш у конусоподібний отвір у цеглині, отримуєш важку пірамідку, гарячу, маститься, гіркі руки... верескливий голос матері у вухах: «Що ти, дівчино, робиш у компанії цих хлопців? Ну що це за хлопці... Чому ти не дружиш із кимось там...». Але мрії не міняли моє життя ні на йоту – похмурі й тоскні будні змінялися потворними сіамськими близнюками вихідних, за якими знову починалися будні.

Ось цей підземельний морок, в якому проминула більшість шкільного життя, – це негативні емоції або що це? Невже ОЦЕ можна було усунути? Зараз такого немає, але хіба зараз я живу повною мірою? Однозначно ні. Морок заступила Сірість, що міняє відтінки залежно від пори року, погоди й механічних збігів обставин. Влітку вона яснішає та дозволяє забутися під теплим сонечком або в прохолоді вечора, взимку стає нав'язливою та навіть тривожною, і частенько формується у мляву зимову депресію. Ну й скільки так можна... адже всі вони якось можуть, живуть, тягнуть ярмо... але мене таке життя категорично не влаштовує, я хочу міняти його прямо зараз. Але що ж робити? Прямо зараз у мене навіть немає ніяких негативних емоцій, отже й усувати нема чого. ОК, так і запишу – «негативних емоцій немає... Принаймні я їх не помічаю. Поки що не бачу, що можна було б усунути прямо зараз». Покрутила свій запис... Так, не густо.

І проте, рішення почати записувати всі думки й події, пов'язані з моїми пошуками, несподівано викликало палку радість, таку яскраву, що захотілося зараз же схопитися та кудись бігти, щось терміново зробити – ну хоч би залізти на цю височенну сосну, що розкинулася в гімалайському небі, чи пробігтися кілометрів п'ять по зелених стежках, що спіраллю піднімаються в гори. Так я почала вести щоденник своєї практики.

Сидіти більше не хотілося, і я вирішила нарешті заглянути в будинок-музей Реріхів. Біля входу мене зустріла старенька, але дуже жвава бабуся, яка, мабуть, тут усім заправляла. Вона глянула гострим, але не важким поглядом, що викликав і дискомфорт і цікавість одночасно, і, жодного разу не посміхнувшись, вказала на сходи, що вели на другий поверх. Так, сувора доглядачка... Але мені вона сподобалася – зовсім не схожа на стару бабу. Незважаючи на глибокі зморшки, в ній немає нічого, що пов'язувало б її з людьми молодшого віку, – складається таке враження, що вона все життя виглядала саме так, як зараз. Захотілося поговорити з нею, але вона вже зайшла всередину будинку й закрила за собою двері. Цікавість гнала вперед, і я підійшла до дверей так близько, що чітко відчула її запах – запах важкого дерева, яке стає вологим, темним і трохи блискучим під час мусонів, теплим і вицвілим, – під гірським пекучим сонцем.

Я злегка постукала в двері, але ніхто не відгукнувся, і я постукала ще раз, уже наполегливіше. Відповіді знову не було.

– Що Ви хочете, міс?

Здригнувшись від несподіванки, наче мене застукали за тим, що краще було б приховати, я обернулася. Переді мною стояв літній чоловік, і відразу стало ясно, що він теж тут живе. На відміну від таємничої жінки він злегка посміхався, і я зразу вирішила, що вже з ним точно зможу порозумітися.

– Сюди тільки що увійшла жінка, стара жінка. Я б хотіла поговорити з нею. Це можливо? Ви можете її покликати?

– Ні, не думаю, що можу її покликати.

– Чому?

– У цей час вона зазвичай при ділі, і я ніколи не турбую її.

– Вона – доглядачка в цьому будинку?

Він чомусь розсміявся.

– Щось подібне до того, але це не має значення... Міс, зараз у будинок заходити не можна, тому підіймайтеся на балкон на другий поверх і дивіться всередину через вікна, а потім можете подивитися картини ось тут, – він махнув рукою на ліву сторону будинку, і я зрозуміла, що незважаючи на свою доброзичливість, він зовсім не налаштований на розмову, а тим паче не хоче нічого говорити про доглядачку.

Трохи розчарована, я попленталася на другий поверх і зі здивуванням виявила там туристів, що вештаються балконом, припадаючи до вікон, заляпаних відбитками пальців з усього світу. Я теж підійшла до вікна, через яке ледве можна було розгледіти напівтемну кімнату, яка не справила ніякого враження. Підходжу до наступного вікна й бачу ще одну кімнату... стіл... стільці... сервант... книги... Ну й навіщо я це роблю?.. Повільно йду балконом, завертаю за ріг, – внизу в маленькому дворику під великим деревом стоять кам'яні фігурки індійських божеств, прикрашені помаранчевими квітами та червоною ритуальною пудрою. Чоловік, із яким я щойно спілкувалася, вимітає спеціальним віником сміття з-під огорожі й поправляє курні пахощі з різким солодкавим запахом, який, втім, мені сподобався й навіть викликав смутні спогади неясно про що.

Захотілося підійти до того місця ближче, і я спустилася вниз. Доглядач (чи священнослужитель?) відчув мою присутність, обернувся та дивився деякий час мовчки, наче вагаючись – заговорити зі мною, чи ні. Дивно, але погляд його змінювався просто на очах – з відчужено-ввічливого й навіть тупуватого він перетворювався на щось цілком привабливе, і навіть стало здаватися, що якщо дивитися в його очі досить довго, можна дізнатися  про щось таке, що неможливо передати ніяким іншим способом.

– Ти прийшла не фотографувати?

– Ні, мені просто захотілося підійти сюди ближче.

– Чому ти не дивилася кімнати?

– А що в них цікавого?

Він розсміявся.

– Я не знаю:), але щодня сюди приходять люди, багато людей, і дивляться через вікна в кімнати. Деякі приходять навіть не один раз. Ніяк не збагну – навіщо вони це роблять. Чи не все одно, як у кого стояв стілець чи нічний горщик?

Однак, він дуже непогано спілкується англійською, і, схоже, зараз налаштований на розмову більше, ніж п'ять хвилин тому. Напевно, на нього справила враження моя незвичайна поведінка, – подумала я, і зразу ж таки сповнилася почуттям власної важливості, стала відчувати себе як неповоротка роздута жаба, що не помічає нічого, крім враження, яке вона справляє на присутніх. Украй неприємний, отупілий стан, так чому мене вабить до нього? Я скинула з себе жаб'ячу шкуру й знову стала маленькою допитливою дівчинкою.

– Точно, точно, ось і я кілька разів зазирнула у вікно й зрозуміла, що роблю якусь дурість.

– А вони тобі подобаються? – він звернув мою увагу на кам'яні божества.

– Не знаю, що саме, але в цьому місці мені щось безсумнівно подобається. Це щось дуже смутне, я поки не можу висловити це.

– У цьому місці є присутність, – він наголосив на слові «присутність», але я не зрозуміла, що саме він мав на увазі під цим словом.

– Присутність?

– Вони живі, – він сказав це так запросто, і в той же час з таким почуттям, що мені стало трохи ніяково.

– Хто?

Легким кивком голови він указав на кам'яні божества, і зроблено це було так, що я залишилася цілком упевнена: він намагається вказати на них непомітно, немов боячись, що може викликати їхнє невдоволення тим, що розмовляє з людиною, яка не розуміє, що вони живі.

Я не знала, як мені реагувати. Він не схожий на психа чи фанатика, але, зрозуміло, я ніяким чином не могла навіть ненадовго уявити собі, що ці примітивні, старі, подекуди поламані статуї – живі.

– Я сам чув, як вони розмовляють, – він продовжував невідривно дивитися на мене.

– Про що ж вони говорять?

– Ти не віриш, так? – посміхнувся він.

– Ні, не вірю. Не вірю не тому, що не вірю саме тобі, а тому, що я взагалі не релігійна, і поки я на власні очі не побачу, як вони розмовляють, я в це не повірю. Не зможу, розумієш?:)

Він подивився на мене зі співчуттям, як на глуху чи сліпу.

– Для того, щоб це почути й побачити, мало просто дивитися або просто слухати.

– А що ж для цього потрібно?

– Потрібно відкрити своє серце й повірити. І не просто повірити, а полюбити їх більше за всіх своїх рідних і друзів. (Смішний... полюбити більше за своїх рідних...)

– Ти насправді бачив, як вони говорять, чи ти просто віриш у це?

– Я бачив, але мої слова для тебе все одно порожні. Західні люди хочуть доказів, а як я можу тобі довести це? Якби ти змогла пережити ту любов до них, яку переживаю я, тоді б у тебе не було сумнівів. Ти бачиш перед собою кам'яні статуї, а я бачу живий дух. Ти звикла бачити живе в тому, що рухається, розмовляє, сміється, і, на жаль, звикла не бачити його в усьому іншому. Я ж учуся бачити живий дух там, де мені вдається його розгледіти, і якщо це людина – значить це людина, якщо це камінь – значить це камінь. Як можна обмежувати Бога в його проявах? Якщо в нього вистачило мудрості створити цей світ, то вже цієї мудрості якось вистачить і для того, щоб явити себе відкритому серцю в будь-якому своєму створінні.

– Я читала про подібне в книзі про Рамакрішну.

– Так, – очі його пристрасно спалахнули, – Рамакрішна був улюбленим дитям матері Калі. Вона приходила до нього завжди, коли він хотів цього. Він бачив її скрізь, тому що любив її так пристрасно, що навіть не спав декілька років. І коли він переставав відчувати її присутність, то кидався на землю і стирав собі в кров обличчя, благаючи її повернутися. Він любив її так пристрасно, що вона приходила до нього не як демон, що рубає голови, а як матір, що грає зі своєю улюбленою дитиною. Невже ти не віриш у те, що це дійсно було?

– Не знаю. Коли я читала про Рамакрішну й Калі, я плакала від почуттів, що переповнювали мене, настільки живо та щиро це було написано... проте, камінь залишається для мене лише каменем.

– Це означає одне з двох – або ще не прийшов той час, коли боги захочуть явити себе тобі, або сила твоєї любові поки що мізерна.

– Але ж так може проминути все життя!!!

– Тихіше, тихіше:) Що ж ти думаєш – саме це чекання Зустрічі – марнування часу? Як на вокзалі в очікуванні поїзда? Ні, тут зовсім інше. Це чекання – це молитва, в яку ти вкладаєш усе своє серце. Що б я не робив, я думаю про Неї, ... про Калі. Як закохана дівчина – вона миє посуд, готує їжу, балакає з сусідкою, але вона ні на мить не забуває про свого коханого.

– Але як я можу думати про того, кого я жодного разу не бачила? Виходить, що ти любиш образ?

– Ні, спочатку ти просто віриш у те, що існують боги, – так само, як існують люди. Я не знаю, звідки вони приходять і куди відходять, але я вірю в те, що вони втілюють у собі любов, знання, красу, пристрасть, натхнення... – усе найцінніше, що я тільки можу собі уявити, і в тисячу разів більше, бо я всього лише маленький чоловічок, і не можу вмістити в себе того, що вміщують у собі Вони. І якщо твоя віра досить сильна та відчайдушна, одного дня ти прокинешся вранці, почнеш робити свою звичайну роботу, обернешся й побачиш бога, якому поклонявся все життя до цього дня.

– З тобою таке сталося?

Мовчання.

– З тобою сталося щось подібне? Чому ти не хочеш про це говорити?

– То хіба ти запросиш третього у свою спальню, коли до тебе прийде твій коханий?

(А що – дуже навіть цікаво було б спробувати...:)

– А як же Рамакрішна? Адже він розповідав про свої зустрічі з Калі?

– Рамакрішна міг дозволити собі й не таке. Він сам став богом, а бог може робити все, що побажає... на відміну від того, хто йому поклоняється. Я не можу говорити про свої стосунки з богом. І не вір тим базікам, які кричать на всю вулицю, що вони знають бога. Таких у Індії багато, але їм потрібні лише твої гроші та твоя увага.

– Як же відрізнити тих, хто й справді щось являє собою, від брехунів?

– Якщо ти попадешся в лапи брехуна й не відрізниш його від щирої людини, це означає, що така твоя карма, що брехня є в тобі самій. Я не знаю, як ти зможеш відрізнити їх. Для мене це не важко. Якщо я дивлюся на людину, і моя пристрасть до бога посилюється, то я вважаю, що ця людина не базікало.

– А як було у випадку зі мною?

– У випадку з тобою в мене було подвійне відчуття. Ти мені сподобалася, але якось невиразно, і я подумав, що ти прийшла сюди в пошуках вражень, як усі люди приходять сюди.

– Ну... почасти це так і було. Але було й інше. Мені наснилася Шамбала, і я пригадала, що Реріхи багато писали про цю загадкову країну. Тому я приїхала в Наґґар. А коли побачила доглядачку, то захотіла поговорити з нею не з туристичної цікавості, а тому, що відчула до неї інтерес, щось привабливе є в ній... А ти віриш у те, що Шамбала існує?

– Ти так запросто говориш про богів і про Шамбалу, наче йдеться про якісь екскурсії. Певна річ, я вірю в те, що вона існує, але лишень вона існує не зовсім так, як це можна було б собі уявити.

– Що ти маєш на увазі?

– Вона не існує лише для звичайних людей, оскільки немає жодної можливості ні дійти до неї ногами, ні виявити будь-якими приладами, бо вона знаходиться в іншому світі, який вкладений у цей світ, який ти бачиш за допомогою очей і мацаєш за допомогою рук.

– Я читала, що є вхід у цей інший світ.

Він знову розсміявся, переступив з ноги на ногу, відсунув убік миску, в якій лежали протерті червоно-жовті квіти. Цією кольоровою сумішшю він управно торкався до губ і очей статуй, фарбуючи їх до наступного дощу, клав жмені квітів їм під ноги.

– Ти, напевно, уявляєш собі такі чарівні двері з великим замком, відмикаєш її, а там Шамбала. Так, чи що?

– Ну так, щось подібне до цього:)

– Щоб попасти в Шамбалу, треба відкрити зовсім інші двері, і ці двері ось тут, – він вказав на живіт.

Ось уже не чекала, що він вкаже саме на живіт!:) На голову, на груди, на серце – це було б зрозуміло, але на живіт?..

– Для мене дуже важливо от що – ти розповідаєш про те, що десь читав або чув, чи це твій власний досвід?

– Наразі в мене немає такого досвіду, поки що немає... але я довіряю своєму вчителеві. Він сказав, що якщо моя практика буде наполегливою, в цьому місці, – він знову вказав на живіт, – почнуть з'являтися особливі відчуття, які я не зможу переплутати ні з чим іншим і це свідчитиме про те, що ця чакра відкривається, і саме вона і є першими дверима в Шамбалу.

– Ти говориш «поки що немає». Чи впевнений ти, що коли-небудь це станеться?

– Я, звичайно, не можу бути впевнений, адже це залежить від сили моєї любові, від прихильності богів, але останнім часом у мене почало з'являтися відчуття дивного розламування в животі в зоні пупка, наче щось намагається вирватися назовні... чи ніби якесь джерело хоче розкритися, проломити собі двері крізь товщу землі. Це відчуття незвичне, але приємне, і я точно знаю, що це не хвороба, тому що коли є ці відчуття, моя пристрасть до богів стає особливо яскравою.

– Отже, тут, у Кулу, немає жодного входу до Шамбали?

– Ні, звичайно.

– Отже Реріх був брехуном?

– Брехуном? Та ні... думаю, він був мрійником. А може він говорив про те, що знайшов тут Шамбалу, у переносному розумінні? А може для того, щоб розпалити в людях ті мізерні іскорки прагнення до бога, що ніяк не стануть полум'ям? Може він свідомо пішов на цю брехню, щоб пробудити людей від сплячки? Я не знаю цього, звичайно, але він не був схожий на людину, якій потрібна увага чи гроші. Він був схожий на щирого шукача.

Спалах фотокамери засліпив нас обох, і я пригадала, що перебуваю в музеї. Над нами нависнула група туристів із благодушно-байдужими обличчями, вони роздивлялися мене й мого співбесідника так, наче ми теж лише експонати. Доглядач миттю став зовсім іншою людиною – звичайним індусом з придуркуватим поглядом, що говорить ламаною англійською.

– Мем, тут багато красивих місць у горах. Дуже раджу Вам завтра сходити на перевал Чандракхані. Мій син може бути Вашим гідом, він не візьме багато грошей.

Я сторопіла від такої зміни, і легка образа накрила нас хмарою. Нічого не розуміючи, я підтримала почату ним розмову.

– Ну добре... я й сама збиралася походити тут по горах... але може не завтра, а то я маю...

Доглядач перервав мене.

– Мем, я раджу Вам піти завтра на перевал.

Крізь навмисне ​​безглуздий вираз його обличчя промайнуло щось таке, що миттю зробило мене зібраною, тихою, серйозною.

– Добре. Я хочу піти завтра вранці.

– Отже завтра вранці Радж чекатиме на Вас біля готелю. Ви в якому зупинилися?

– Наґґар Кастл.

– О, це дорогий готель, – з повагою похитав головою. – Отже, завтра, о сьомій ранку.

– А коли я зможу ще побачитися з тобою? Ти тут щодня?

– На все воля богів, мем, – і підхопивши свій віник, він продовжив вимітати сміття й мастити носи слоникам і людським фігуркам.

 

<< íàçàä

óïåðåä >>