« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 13


Я зойкнула, підлетівши вгору, й розчахнула очі. Ще секунду-другу незатишна невідомість набувала форму автобуса, що скаче по вибоїнах через потопаючу в тропічних лісах та кедрах долину Кулу. Далеко внизу завмерла темно-блакитна стрічка ріки. Ніде немає ознак цивілізації, і якби не шум автобуса, тут стояла б незаймана тиша, що порушується хіба що шаленим тріском цикад.

Темніло. Я вже перестала помічати втому від надзвичайно довгого сидіння в одній позі, - здавалося, так було й буде завжди, і я вже втяглася в цей напівсонний, а часом і напівсвідомий стан, і лінувалася вилазити з автобусу навіть під час півгодинних зупинок. Моє сидіння злегка перекошене, спинка зафіксована дротом в одному положенні – це вважається комфортабельним автобусом... а що являють собою «Local Bus»... страшно описувати. Вікно щільно не закривалося, і протяг ставав дедалі холодніше з кожною годиною... блін... тепла куртка залишилася в наплічнику, щільно забитому в багажне відділення... ця чортова залізяка, яка нащось стирчить з-під оббивки... від неї вже ломить усю спину... зануритися б знову в напівзабуття... так трохи тепліше...

Ізнов щось висмикнуло мене з виру зорових образів, звуків і думок, які, здавалося, ось-ось мали привести до важливого відкриття.

- Наґґар, мем!

Як стривожена сомнамбула я вилізла назовні, напнула рюкзак і завмерла посеред шосе, що губилося в чорноті. Автобус виплюнув хвилю мерзенного чорного гару (вони скоро засруть усі Гімалаї) і покотив у ніч, залишивши мене на дорозі під чистим зоряним небом, що розкинулося куполом над чорними хвилями гір. З темноти проявилася чорнява хитра фізіономія, яка точно знала - куди мені треба.

- Вам у Наґґар, мем?

- Що означає «у Наґґар?» А це що??

- Це ще не Наґґар – звідси ще десять хвилин їхати на машині он по тій дорозі, - махнув рукою кудись у темряву.

- Скільки?

- Усього лише сто рупій.

Маленький мікроавтобус схожий на новорічну ялинку – увесь обвішаний миготливими різнокольоровими ліхтариками, зсередини доноситься примітивний мотив, схожий на різдвяну пісеньку.

- З Росії?

- Як ти здогадався?

- У Наґґарі часто бувають росіяни.

- А-а, а то я вже подумала, що в мене на обличчі щось таке написано.

- Написано на обличчі???

- Ну, це в нас так говорять.

- А-а, зрозуміло...

- Як ти гадаєш, там зараз можна знайти хорошу кімнату? Адже вже близько дев’ятої вечора.

- Можна, можна, це без проблем. Зараз мало туристів, отже нема проблем.

Навіщо я почала цю безглузду розмову? Напевно, зовсім отупіла від сидіння в автобусі. Адже я й так усе прочитала в путівнику, і немає жодних підстав почати турбуватися, що не вистачить вільних номерів. Занепокоєння – така зараза... пролізе в будь-яку щілину... І ось тепер розплачуюся за те, що запитала дурницю, тепер на мене обрушиться тонна таких самих безглуздих питань, що так люблять задавати таксисти, перехожі та ще багато хто:) Немає ніякого бажання продовжувати розмову, але при думці, що можна відмовитись від спілкування, викликавши неясно яку реакцію, виникає ніяковість. Щойно я уявляю, що зараз замовкну, так одразу ж вилазить образ напруженого мовчання... а якого біса воно, власне, буде напруженим? Я сиджу в темній машині та навіть обличчя цього таксиста не бачу, так про яку напругу може йтися? Яка різниця, чому ми мовчимо – тому що й не починали розмову, або тому, що я її припинила? Знов-таки занепокоєння... ось тут би його й усунути... – сплив образ Дені, що розповідає про Лобсанга. Але прямо тут, в машині, уночі, по дорозі в Наґґар... оце вже не краще місце намагатися освоїти цю науку... а чому, власне, це не краще місце? А яке місце краще?? Звідки мені взагалі може бути відомо, яке місце краще, а яке ні? Напевно, треба пробувати незалежно ні від чого усунути занепокоєння... не придушити, а саме усунути, різниця наче зрозуміла: придушити – означає почати вдавати перед собою, що не відчуваєш його, обманювати себе, а усунути – це саме припинити його відчувати... почати відчувати щось інше – ніжність, радість... припинити відчувати... почати відчувати... як? До кого я зараз тут можу відчувати ніжність??

Хід думки – як тракторна колія – зараз скажу йому «я не люблю говорити про себе, я взагалі зараз не хочу розмовляти», він, певна річ, образиться, хоч і не подасть взнаки, у мене, звісно, знову виникне підстава для дедалі сильнішого занепокоєння... з'явиться підстава... ось я уявляю – як роблю це, і точно – занепокоєння посилюється... але чому? Що, власне, я називаю «підставою» для занепокоєння? Припустимо, таксист стане агресивнішим (ну в Індії це якесь не дуже вірогідне припущення), припустимо, він привезе мене кудись не туди (лише тому, що я йому відмовила в спілкуванні?... ні...) ні, це все не те, я думаю про щось не те. Якщо в результаті моєї дії можуть утворитися якісь проблеми, то це підстава лише для того, щоб обміркувати саму розумність здійснення цієї дії, але де тут підстави для занепокоєння? Або що - я турбуюся про те, що сила мого бажання здолає силу аргументів «проти» його реалізації, і я отримаю небажані наслідки, так якщо я їх отримаю – то про що турбуватися? Треба буде вирішувати проблему, а не турбуватися... ні, знову кудись не туди.

Думки стрибають, як наш мікроавтобус на вибоїнах, що пробирається кудись угору повз навислі скелі й кущі. І раптом наче блискавка – йолки-палки, але ж увесь цей час, поки я тут зображую філософа, я геть забула про таксиста, і він давно вже зрозумів, що я його перестала слухати, і замовк. Таким чином – отут, здається, є те, за що я можу зачепитися – аби знову не вивалитися в тупість, не втратити цю іскру ясності. Ще раз – увесь той час, поки таксист зі мною розмовляв, я мовчала й не звертала на його слова ані найменшої уваги. При цьому я могла відчувати занепокоєння. Могла. Мала підстави. З іншого боку, я його не відчувала, але лише тому, що відволіклася на свої думки. Суть... зараз я вловлю суть... ще раз – могла відчувати... ага – не просто «могла» відчувати занепокоєння, а ще й МАЛА ДЛЯ ЦЬОГО ПІДСТАВИ, і проте – не відчувала. Отже – дурниці це все про «підстави». Підстави підтягуються під занепокоєння, а не визначають якусь закономірність, неминучість його прояву... А що – в цьому щось є... скоріше б у ліжко... зараз би завалитися... з Дені... обговорити з ним можливості й підстави... основи... узяти б його ближче до основи... міцно стиснути... щоб набух, напружився, заповнив увесь рот...

- Приїхали, мем!

Здригнулася. От блін ... куди ж мене занесло... ні, в такому стані я нічого не надумаю, треба спати.

Отже, приїхали. Ну й чудово. Витягую наплічник. Ні-ні, не чіпай, я сама, сама... тримай свої сто рупій... задоволений... отже реально це коштує п'ятдесят, або навіть тридцять. Продовжую думати – не можна загубити ясність – треба довести її до чогось очевидного, прозоро ясного. До речі, адже я занепокоєння не відчувала, коли думала про своє... так у тому й суть – не відчувала занепокоєння. Не усувала його, але й не відчувала – нема було чого усувати, отже можна припустити, що...

- Добрий вечір, мем. Вам потрібна кімната? – питання менеджера з ґанку ґестхауса, що світиться такою ж новорічною ялинкою. У них тут що, круглий рік різдво?

- Так, потрібна кімната. – Беру наплічник і йду всередину. – Де?

- Надовго в Наґґар?

- Я дуже втомилася в автобусі, тому зараз не можу відповідати ні на які питання. Вибач...

«Вибач» якесь затесалося... І навіть не затесалося, а просто вислизнуло з рота, а я ж і не збиралась вибачатися. Мабуть, у цей момент ніяковість досягла свого апогею і на якусь мить засліпила мене.

...Відчула себе ще трохи тупішою й утомленою після цього «вибач». Треба скоріше забути про автобус, таксиста, несвіжий одяг, встати під гарячий душ (сподіваюся, тут є гарячий душ?) і деякий час взагалі ні про що не думати...

- Є гарячий душ?

- Звичайно, мем. Вмикаєте нагрівач, і через п'ять хвилин усе готово.

Ну й чудово... зараз під душ, ні про що не думати... спати... Ні, от саме цього й не можна допустити. Ставлю наплічник на підлогу, сідаю на ліжко, залите смутним світлом, продовжую міркувати. Так от. Можна припустити, що «усувати» негативну емоцію – це й означає опинитися в такому положенні, в якому усувати буде просто нічого, тобто в тому стані, коли її зовсім немає. Оце й буде «усунути» – ось вона є, ось її немає. Але як це зробити? Адже я не йог, я не можу на замовлення взяти, та й захопитися якоюсь думкою, забувши про негативну емоцію. Але зараз змогла... так... але наступного разу не зможу... як це змінити? Як це змінити... як зробити те, що вже змогла зробити... але тепер треба зробити це «на замовлення».

Просидівши ще кілька хвилин у безплідному перемелюванні цього питання, я зрозуміла, що зараз засну, з останніх сил роздяглася, прийняла душ і завалилася спати. Мерехтливими спалахами неслося в небуття питання: «як зробити це за бажанням», «як це зробити»...

 



<< íàçàä óïåðåä >>