« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 12

...Уся ніч пройшла в болісному межовому стані між дійсністю та сном – дуже хотілося спати, утома була просто катастрофічною, але повноцінно заснути ніяк не виходило. Тіло боліло як при грипі, голова нила навіть після прийому сильних знеболювальних. У животі кілька разів виникали легкі спазми, і я з жахом думала про те, що може початися пронос, і тоді доведеться вилазити з намету в холоднечу й темряву та морозити попу, якою так хотілося бути в теплі!

Ранок настав стрімко, сонце вмить нагріло повітря, я висунулася з намету, але полегшення не настало – мороз і пронизливий наскрізь вітер змінилися задушливою спекою, дихати стало ще важче, я відчувала себе як на розжареній пательні.

Ніколи ще не доводилося через таку силу виплутуватися зі спальника та виповзати з намету. Геть вилетіло з голови, що треба надягати окуляри й маститися кремом, але тільки-но я висунулася назовні, сліпуче сонце миттю нагадало мені про це.

– Отож, а вчора ображалася, що я поводжуся з тобою як з дитиною, – пробурмотів Олег.

– ??? Адже я цього не говорила... Чи говорила?

– Яка різниця, адже це було?

Я була впевнена в тому, що не говорила цього, хоча після такої виснажливої ночі вже ні в чому не можна було бути впевненою. Мені розхотілося про це думати – спогади, як і все інше, давалися важко, проте страх від майбутнього сходження з Олегом лише посилювався.

Снігові поля відбивали сонячне світло як одна величезна лінза, збираючи тепло в єдиному фокусі. Просто дивно – нестерпна спека, а сніг не тане, напевно цьому є якесь пояснення. У повітрі – жодного ворушіння, застигла сніжно-льодова піч, у якій я, здається, зараз задихнуся. Сунулася назад у намет і зараз же вискочила звідти – усередині справжня сауна.

– Господи, та як же це можливо – на такій висоті серед льодів і снігів – така парня!

– У тіні буде добре, – донеслося з намету. – Зараз знімемо тент, відкриємо намет і все буде ОК.

З тенту хлопці зробили невеликий навіс, закріпивши один його край на наметі, а інший – льодорубами, увіткненими в сніг. У затінку справді виявилося несподівано прохолодно. Рухаючи рукою з тіні на сонце я спостерігала, як руці ставало то прохолодно, то жарко.

– Еге ж, тут отак, – Андрій розводив примус, але їсти не хотілося зовсім, – така різниця температур у тіні й на сонці додає проблем при ходінні в зоні тріщин, оскільки на сонці може бути й плюс 80, а в тіні тріщини, коли ти спускаєшся в неї, щоб перебратися на іншій її край – мінус 10, і якщо йдеш по жарі роздягнений, то, потрапивши на кілька хвилин у тінь, можеш застудитися, а бронхіт на великій висоті... це велика проблема. Я вже не говорю про таку досить банальну ситуацію, як падіння в тріщину – хоч ти й не провалишся глибоко – ну може на півметра, метр, оскільки йдеш у зв'язці, і крім того тебе може затримати сніг, яким часто щільно забиті тріщини, – і все одно можна серйозно застудитися протягом тих двох-трьох хвилин, поки тебе звідти витягують.

– Так, бронхіт це неприємно...

Андрій сухо розсміявся.

– Це внизу бронхіт – неприємність, а тут – велика проблема та серйозна небезпека для життя. На висоті, від початку захворювання до летального кінця – доба, дві. А кашель, як бачиш, долає майже всіх, і от спробуй визначити – це в тебе вже починається бронхіт, чи просто кашель. Якщо бронхіт – треба негайно скидати висоту, що, звісно, зриває сходження, а якщо це просто кашель – можна йти далі, але ціна помилки завелика.

Побачивши мою стурбовану фізіономію, він розсміявся.

– Не бійся, на такій малій висоті – до 5.000 метрів – це все не так страшно, але застудитися можна однаково при таких температурних перепадах, тому доводиться бути втепленим навіть за такої спеки.

Взагалі сходження вбачалося мені трохи інакшим. Я уявляла сповнених рішучості людей, які переживають радість подолання, бадьоро вирубують сходинки в льоду, а насправді... насправді я перебувала в повній апатії, взагалі нічого не хотілося, я сиділа на килимку на снігу й не могла навіть поворушитися – щонайменший рух був вимученим. Величезні затемнені окуляри робили світ тьмяним, а зняти їх було неможливо – сніг миттєво сліпив, і за пару хвилин можна було осліпнути зовсім. У безвітрі окуляри постійно запітнівали, і їх доводилося протирати руками. Знизу обличчя закривала марлева маска, інакше б усе згоріло до пухирів, і я відчувала себе як у скафандрі в духовці... і взагалі я почувала себе препогано.

Вирішила відмовитися від сніданку – неможливо в себе впхнути нічого, хіба що попити курячого бульйону... що там приготували хлопці... ооо... яка гидота... кава... рибні консерви...

– Так, оце така вона, гірська хвороба, – поплескав мене по плечу Андрій, – нічого не хочеться, уподобання щодо їжі загострюються до неможливості, але нічого не вдієш – їсти треба навіть через «не хочу», інакше не зможеш іти. Пхай у себе їжу, заливай воду, навіть якщо нудитиме. А ти молодець, не ниєш, не скаржишся. І запам'ятай – якщо так сидітимеш – ставатиме дедалі гірше.

– Я пам'ятаю... А що ж робити?!

– Що завгодно. Хоч переноси наплічник туди-сюди. Краще, звичайно, зробити щось корисне, а найкраще – походити вгору-вниз.

– О!!! Походити!! Та ти що, я встати лишень можу через силу.

– Тобі залишається повірити мені на слово. Чим більше ти хоч щось робитимеш, тим тобі ставатиме легше. Тут ніхто не допоможе – або ти сама долаєш свою хворобу, або вона долає тебе. Встань і почни спершу пакувати свій наплічник. Через пару днів почнеться акліматизація, полегшає.

Збираючи наплічник, я краєм ока глянула на Олега, – він був похмурий і навіть не дивився на нас. Знову виникли сумніви з приводу його адекватності та нова заклопотаність – як поговорити про це з Андрієм так, щоб Олег нічого не запідозрив. Я обернулася до Андрія й показала йому очима, що хочу відійти з ним убік. Він зробив здивоване обличчя та зібрався щось сказати, але я зразу приклала пальці до губ, зобразивши тривожність і прохання. Нічого не розуміючи, він мовчки взяв льодоруб.

– Ходімо, подивимось на сьогоднішній сніг. – Андрій кинув мені кінець мотузки й почав протоптувати кроки вгору.

Мені здалося, що Олег ще більше спохмурнів, і він неначе сам це помічав, немов прислухаючись до своєї похмурості, але не знаходячи їй пояснення. ...Чи це просто через мої окуляри його обличчя здавалося синьо-зеленим, а я стала дуже підозрілою внаслідок утоми, нападів запаморочення та фонового занепокоєння? Як би то не було, а я все ж хотіла поговорити з Андрієм, висловити йому свої побоювання.

– Ти впевнений, що Олег психічно здоровий? Вчора, коли ти заснув, він розповідав про свої подорожі, і іноді я бачила в ньому справжнього божевільного. Тобі не здається, що він не при тямі?

Обличчя Андрія скривилося в незадоволеній гримасі.

– Що за дурниці ти говориш? Ні, я нічого такого не помічаю. Та що з тобою? І голос у тебе нервовий, зривається. Все це тобі ввижається, я Олега знаю, він у здоровішому глузді, ніж багато хто.

– Ти знав його раніше! Ти б чув, що він говорив учора, і головне – ЯК він це говорив. Андрій, мені страшно йти з такою людиною далі. Я чекаю від нього все, що завгодно.

– Майє, послухай мене, це просто гірська хвороба. Ти втомилася, не виспалася, ти все бачиш зараз не в тім світлі. Тобі треба заспокоїтися, інакше це з тобою буде небезпечно йти далі.

– Зі мною??? – цілком несподівано мене охопило сильне обурення.

– От бачиш, як неадекватно ти реагуєш.

– Так, і справді неадекватно, – мені стало соромно за свої емоції. – Але вчора я відчувала себе добре, і все одно бачила в ньому божевільного.

– Вчора в тебе вже починалася гірська хвороба, вона завжди прихоплює надвечір, отже давай припинимо цю розмову, тим паче, що пора збиратися і йти вгору. Скоро сніг розмокне, і тропити буде важко. Коли стане трохи легше з горняшкою, лягати спати будемо о 7-8 годині вечора, а вставати і йти далі – годині о третій ночі – так легше. Сніг, схоплений морозом, утворює тверду кірку, і по ній можна йти з наплічником, не провалюючись.

– Невже наст може бути настільки міцним, що витримає тебе з наплічником?

– Ну... мене може й ні, а тебе витримає. У крайньому разі можна зняти наплічник і тягнути його за собою на мотузці. На такій висоті протоптувати стежку, провалюючись у сніг на кожному кроці по самі... взагалі це справжня мука.

Я уявила собі, як ми йдемо, тягнучи за собою на мотузці жирні рюкзаки, що опираються, і захихотіла – ну натуральна сценка з психіатричної лікарні...

Ми повернулися до намету. Шапка й великі сонцезахисні окуляри майже повністю приховували обличчя того, хто так лякав мене, і я відчула розпач від того, що втратила опору у вигляді Андрія, і що доведеться або вимагати, щоб усі йшли вниз, адже дорогу назад я не зможу знайти самостійно, або доведеться йти вгору, будучи отруєною дедалі сильнішим занепокоєнням і гірською хворобою...

 

<< íàçàä

óïåðåä >>