« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 11

...Безкрайні пагорби, порослі лазурною травою, а над ними – тригодинне спекотне небо, розірване хмарами, що стрімко несуться крізь нього. Я окинула очима цей світ, що існував лише для мене, і почула знайомий дзвін, який виник незрозуміло де, – чи то в голові, чи то весь світ задзвенів. Я відчула, що втрачаю стійкість, і все довкола почало розпадатися й відлітати у фіолетову чорноту. Дзвін посилювався, і все тіло тепер гуло, як натягнута струна, яку ледь торкаються пальцем...

Я зараз сплю? Озирнулася на всі боки, усе було чітким і сталим, але все ж це був сон.

– Це сон? – я крикнула, й голос рознісся луною далеко-далеко.

– Я сплю і не сплю! – я сказала це, чи тільки подумала?

Наступної миті я прокинулася, було тихо й хотілося пити. Я хотіла простягти руку до пляшки з водою, але не змогла цього зробити, – рука була свинцевою. Я злякалася, подумавши, що захворіла, захотіла покликати Шафі, але рот не розтулявся, його ніби не було зовсім – ні язика, ні губ, ні зубів. І тут я зрозуміла, що все ще сплю, і відразу ж опинилася в іншому сні. Готична церква з височенними стелями та різнокольоровими вітражами гуділа й розхитувалася від голосу проповідника з очима, що горіли від пристрасті. Вологе від екстатичного задоволення тіло розгойдується в такт гримучому голосу, і кожен рух породжує хвилі екзальтації. Шамбала! Шамбала! – пролунало в морі стогонів катарсичне заклинання.

– Шамбала! – скрикнула я, сівши на ліжку, окрилена тим, що відкрилася подальша дорога.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб скинути ману та прийти до пам’яті. Прегарно... так я скоро подамся на пошуки Атлантиди... Залишки сну обсипалися як пил, і я зрозуміла, що це був просто сон.

Шамбала – це міф... Втім, десь я читала, що Реріх знайшов дорогу в цей міф. Реріх, Реріх... Реріх жив у долині Кулу!

Я швидко вдяглася та вирушила в місто, щоб купити “Lonely planet”. Дені сказав, що в центрі міста є декілька хороших книгарень, і я насправді без зусиль знайшла одну з них.

Задзеленчав навісний дзвіночок, потривожений важкими скляними дверима, які я штовхнула, потрапивши у справжнє царство книг. Тут було напівтемно, прохолодно і якось велично спокійно, – зовсім інший світ, не схожий на той хаос, який шумів і сигналив за прикритими дерев'яними жалюзі вікнами. Із невеликих дерев'яних дверей, захованих між високих полиць, хтось вийшов і доброзичливо привітав мене.

– Рам?!

– Добридень, мем!

– Ти працюєш у книгарні?

– У тому числі. Це книгарня мого брата, і я частенько його тут підміняю.

– Ясно. Тоді допоможи мені знайти путівник. Я збираюся в Кулу, ти що-небудь знаєш про це місце?

– Звичайно, знаю. Це дуже гарне місце. Там жили ріши й навіть сам Крішна.

– Це здорово... А як там із житлом?

– Там багато готелів і дуже багато марихуани.

– Марихуана мене не цікавить.

– Це дивно чути від іноземки, тут усі палять. І всі їдуть у Кулу, бо там першокласна марихуана росте просто на вулицях.

– Так виходить, готелі там є?

– О, так, і дуже багато. Ви можете детально про це прочитати в путівнику. Ось, – він простягнув мені товстезну книгу, – я Вам продам його всього лише за 10 доларів. Він, правда, не новий, але на новий я не зможу зробити знижку.

– ОК, беру, і може ще що-небудь...

– Що Вас цікавить? Йога, медицина, астрологія, шаманізм, психологія, філософія, древні тексти, Кастанеда?

– Ти читав Кастанеду?

– Ні, але багато чув від іноземців.

– Чому ж ти його не прочитаєш? Не цікаво?

– Я, мем, читаю лише Бхагават-Гіту, адже я поклоняюся Крішні.

– А-а, зрозуміло...

Вибір книг був дійсно приголомшливим – ніякого чтива, бульварщини чи детективів. Усі полиці від підлоги до стелі заставлені езотерикою, переважно англійською мовою. Часу на вивчення книг було небагато, тому з різнокольорових корінців я вивудила те, що було мені знайомо – кілька томів Кастанеди в одній книзі й життєпис Рамакрішни з фотографіями.

– Я зможу сьогодні виїхати в Кулу?

– Так, мем. Я накреслю, як знайти автобусну станцію. Автобуси в Кулу вирушають три рази на день. Можливо, зараз прямого автобуса немає, але тоді Ви зробите пересадку в Джамму, це нескладно. Звідти точно є прямі автобуси в Кулу.

– Скільки часу забере дорога?

– Близько двадцяти годин.

– О, тільки не це!!! – ще такі були живі спогади про тридцять годин дороги в Кашмір, що тіло злякано напружилося.

– Кашмір далекий від усього світу:) Ви не пошкодуєте, якщо поїдете в Кулу, це дуже давнє й загадкове місце. І там дуже, дуже красиво.

– Рам, ти що працюєш на Крішну?:))) – він так заманював мене в Кулу, як зазвичай заманюють туристів у магазини, від яких отримують відсоток.

– У якомусь сенсі, мем:)

– Ну що ж, двадцять годин, так двадцять годин!

 

<< íàçàä

óïåðåä >>