« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 10

– Дівчинко моя, така маленька… як же приємно тебе гладити. Пам’ятаєш як буде «пестити» тибетською? Чурчурдже… гарно? Поглянь на мене, хочу бачити твої очі.

– У мене паморочиться в голові:). Це так чудово – ось так валятися, пеститись, відчувати один одного, хотіти один одного… – я міцно стиснула пружний член, і він запульсував у моїй руці.

Дені притиснувся до мене всім тілом… стогін передчуття… Руки, такі ніжні… такі владні й наполегливі, стискають стегна, ляпають по попці, ледь погладжують животик, але не торкаються поки ні випнутих сосків, ні мокрої від бажання піськи… Іскорки насолоди розсипаються на всі боки тисячами фонтанчиків, а в глибині все яскравіше розпалюється полум’я, обпікає своїми язиками, ніби вилизує жаром тіло зсередини.

…Хочеш мене? Чи то шепіт, чи то луна розноситься тілом… Скажи, що ти хочеш мене, я хочу, щоб ти сказала… доторкнись, як там волого… ледь вловимий дотик, і мить спалахнула… Хочу… ще, ще торкай мене… Мені подобається, що ти хочеш… язик торкається соска… солодко вигнута спина… Іще!... Моя дівчинко… Іще! Яке жарке повітря… коли ж??? Губи обхоплюють пальчики на ніжках, і це стає нестерпним, я зараз закричу – твій член не може стати ще пружнішим… Я теж познущаюся з тебе… ось так… ось так… терпи й не думай кінчити… буду тобі дрочити скільки схочу… швидкі рухи тіней… Які в тебе смачні пальчики… чутливі коліна… і яка ж ти мокра… з несподіваною силою розводить мої стегна в боки… все тіло вимагає його – ну якщо ти так хочеш, то отримуй!

 

...Щокою відчуваючи подих Дені, я почала прокидатися, притискаючись до нього. Тіло пригадало нічну пристрасть, і з центру живота на всі боки розійшлися блискавки бажання, такого гострого, що я кілька разів конвульсивно здригнулася. Простягла руку... як класно... він теж спить, м'який, ніжний... ага... вже, здається, не спить...:) Перекинув мене на спину, схопив усією долонею за піську – сильно, але не грубо, затиснув у руці, потискує...

– Ти все ще мокра, крихітко... миттю насів на мене, притиснув до ліжка так, що немає ніякої можливості протистояти його натиску. Мені іноді подобається так грати, коли хлопець бере мене, не залишаючи можливості заперечення, і зараз хотілося саме цього. Я обхопила його за плечі, покірно розсунула ніжки... Який він гарячий! Я починаю чинити опір, намагаюся відштовхнути його, вислизнути, голосно шепочу «давай, візьми мене», м'яко вириваюся, звиваючись змією, але пружна сила невтримно розсовує губки, але не входить усередину – Дені на хвильку зупинився, заглянув в очі так глибоко, ніби побачив там горизонт.

– Хочеш?

– Так... тільки не поспішай... ще повільніше... стій, стій... не рухайся поки, так, почекай, не входь глибше...

– Я рухатимуся повільно, а поки просто попещу тебе своїм членом, хоч так кортить гарненько відтрахати тебе, дівча!

– М-м-м:) ... Якщо ти отак дивитимешся, я точно зараз кінчу!

– Ну що ж мені з тобою робити, маленька ненаситна тигрице... Хочеться дивитися й дивитися й дивитися на тебе... така красива... така пристрасна... Ще повільніше?:) 

– Дені, це нестерпно, я просто чудом не кінчаю.

– Я теж, моя дівчинко, я теж.

– Ну давай, давай... глибше, ще...

І знову стрімкий потік насолоди розсікає хребет, розчахує маківку, вибухає десь високо й обсипається розжареними пристрастю іскрами як залп салюту.

Скільки триває цей дотик до блаженства, що розриває на шматочки? Кілька секунд? Хвилину? Мені мало, мені дуже цього мало... і ніяк не вдається затриматися там, на самому піку. Ніжність триває ще довго, але вже не так яскраво, немов огорнута матовим серпанком... тепер хочеться довгого, ласкавого сексу... ось так, ось так... стільки, скільки зможеш... хоч цілу вічність. 

 

– Сьогодні в мене тут останній сплачений день, і, відверто кажучи, не хочеться тут залишатися, хоч я й досі гадки не маю, що робити далі.

– Чом би не поїхати разом у Дарамсалу?

Яка ж я голодна! Цього сніданку мені не вистачить, хочу ще.

– Ненаситна у всьому:)

– Смійся смійся, тебе б так зґвалтували, як мене сьогодні вночі... і вранці... і потім ще раз уранці:)

– Ну то як – їдемо?

Небо, в ньому відбивається озеро... з ранку так свіжо... чого я хочу? Чи хочу я чого-небудь? Я не вмію хотіти... звучить незвично – «вміти хотіти»... так, я давно розучилася по-справжньому хотіти, сильно, могутньо, радісно, я звикла до того, що мої бажання – це зовсім не «бажання», а «примхи», «капризи», «дивацтва». Я й не помітила, як сталося те, що я почала ставитися до своїх бажань як до прикрої перешкоди, як до чогось не дуже пристойного, мало не ганебного, адже це тягнеться ще з найніжнішого дитинства. І тепер, коли я висунула голову з задушливого болота, коли всюди довкола свобода, тепер мені треба вчитися хотіти заново.

– Ні, Дені, найменше за все мені зараз хочеться створювати прив'язаність. Мені дуже добре з тобою, але так можна забути про все на світі, а я ж не просто подорожувати сюди приїхала. Я гадаю, що ми можемо зустрітися через місяць-другий, і може якраз у Дарамсалі, але я не хочу, щоб ми стали парою. Адже ти розумієш, про що я? 

Декілька секунд в його очах я бачила смуток, але це враження швидко розсіялося.

– Так, розумію. Перший тиждень ти не вилазиш із ліжка, і весь світ здається казкою. На другий тиждень вже починає потихеньку підкочувати сірість, але ти ще гуляєш, тримаючись за руки, а потім раптово буденність б'є тебе з розгону по голові, але ти продовжуєш вдавати, що все ще закоханий, що й досі дуже хочеться цілуватися ночами без упину та триматися за руки... Так?:) – він засміявся, і тепер я була цілком упевнена в тому, що він не відчуває розчарування, хіба що легкий смуток.

– Так, саме так. Як я хочу, щоб було інакше! Думаєш, це можливо?

– Не знаю, Майє, мені б теж цього хотілося, але це більше схоже на фантазію. Принаймні, я такого в житті не зустрічав.

– Може це можливо лише з однією єдиною людиною? Ти віриш у свою «другу половинку»?

– Як сказав один західний гуру (і я з ним згоден) – друга половинка є, але на жаль – вона знаходиться в тобі самому.

– Можливо й так... але кожного разу, закохуючись, я вірю в інше. І взагалі ідея такої принципової самоти і притягує, і лякає.

– А може й не буде самоти для того, хто знайшов в собі цю другу половину?

– Не вірю... не хочу вірити, що так воно й є. Так, почуття самотності... воно глибоке, воно дихає, воно само по собі не похмуре й не лякає, але... якось це все має бути інакше, не так прямолінійно, але як – я й сама не знаю. Дуже хочеться вірити в якесь «раптом».

– Що ти відчуваєш, коли уявляєш, що залишилася зовсім одна, і ніколи поряд з тобою нікого не буде, лише короткі зустрічі, без прив'язаності, без чекань...

– Захват і страх одночасно.

– Я також. Та все ж страх – він десь зверху, він як короста, яка зрештою відвалиться. Коли я так бачу, я починаю переживати світ як стихію, і кожен крок відгукується в ній радісною луною. Розумієш?

– Гадаю, що розумію... відчуваю. Дивно, але мені подобається думати, що ми можемо більше ніколи не зустрітися. І не тому, що я не хочу цієї зустрічі, а тому, що так я тебе сприймаю як прояв стихії, як сплеск несподіваного щастя, а не як свого бойфренда, який завжди під рукою.

– Так, так! Я теж тебе сприймаю як стихію, коли не знаю, що буде завтра і чи зустрінемося ми колись іще... Та все ж – куди ти поїдеш далі?

Далі? Я й уявлення не мала, куди поїду далі, не було жодних орієнтирів, ніяких певних бажань. Оскільки «культурні цінності» цікавили мене менш за все, то поради путівників нічим допомогти не могли. Ясно я знала лиш одне – я більше не хочу залишатися в Шрі Нагарі. 

Шикара розрізала сліпучу плоть озера, відносячи мене геть, одну. Я дивилася на гру води й сонця, аж поки не заболіли очі. Відкинулася на спинку сидіння, і вмить захотілося спати. Це була приємна сонливість, вона нагадувала про Дені... і я зараз же відчула його присутність. Здавалося, що досить лише розплющити очі, як я його побачу. Дивно, але я не відчувала це як самообман чи фантазію, я дійсно відчувала його рядом! Або, точніше буде сказати, що всі мої сприйняття такі ж, якби він був поруч? Так що ж таке розлука? І що таке «бути разом»? Якщо я сиджу в одній кімнаті зі своїм коханим хлопчиком і не дивлюся на нього, то ми разом чи ні? А якщо я не лише не дивлюся на нього, але й не думаю про нього, то ми разом чи ні? А якщо я прямо зараз відчуваю його так, ніби він поруч зі мною, лише не бачу його, то ми разом чи ні? Де ж провести цю межу? Досить лише трохи копнути, і там, де наче завжди все було ясно, раптом відкривається безодня...

Забираючись під прохолодну ковдру, я все ще думала про це, і чим ясніше бачила, що не розумію, що таке «бути разом», і що таке «бути не разом», тим інтенсивніше проявлялося передчуття чуда, – немов ось-ось відкриється щось таке, що переверне всі мої уявлення про світ. 

...Дзвінкий сміх, великі дерев'яні гойдалки, блискуча трава й золоті дерева, хмари, як крила фантастичних птахів, усміхнене сонце, вітер, що грає в хованки... Це колись було? Чи це лише сон? Якщо це сон, то я хочу ніколи не прокидатися. ...І все ж це було, дуже давно, у ранньому дитинстві... Стежки, по яких я біжу, виються таємницею й чародійством, я закидаю голову вгору, і величезні дерева простягають мені лапи, як добрі велетні, листя купається в густому сонячному світлі, яке можна помацати кінчиками пальців...

 

<< íàçàä

óïåðåä >>