« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 09

Крізь сон пробився делікатний стук, і хвиля м'якої еротичності нагадала про Дені. Я крикнула, що зараз буду, швидко вдяглася та вилізла на вулицю. Дені чекав, спершись на хисткі дерев'яні поручні. Цей хлопець мені справді подобається, хочеться взяти його за руку й відчути дотик його пальців... така тонка сексуальна гра, яка, швидше за все, можлива лише на самому початку знайомства, коли пристрасть ще тільки зароджується.

– Привіт, Майє! – в його очах стрибав той самий бісик, що й у мене десь у глибині і внизу живота. – Тут є непоганий ресторанчик неподалік, адже ти хочеш вечеряти?

– Хочу – не те слово. Пішли, морда!

При слові «морда» він трохи розгубився, але поглянувши на мій носик, що зморщився в хитрій посмішці, переосмислив почуте (давай, не будь гальмом, звикай до того, що я тобі не дама з камеліями).

Я підштовхнула його до шикари, ми вскочили в неї й поплили уздовж плавучих будинків, що відблискують у воді. Ці будинки-човни, освітлені зсередини, схожі на великі торшери з плетеними абажурами, усередині яких так легко домальовується якесь казкове життя. Сплески води, далека музика, що здається красивою, мелодійною, рідкі трелі нічних птахів, – все це зачаровує, покриває ажурними брижами поверхню глибокої тиші.

Ми сиділи так близько один від одного, що я відчувала його тепло та запах. Як здорово, що він не користується ніяким одеколоном, і я могла відчути, як пахне саме він, – сонячно й спокійно. Дені ніби відчув мій настрій і владно, але ніжно взяв мене за плечі й притягнув до себе. ...Ні поцілунку, ні іншого стандартного сценарію, – він просто міцно притиснув мене до себе, і це підштовхнуло сплеск еротичних переживань, злегка запаморочилося в голові, усе відгукувало проблисками лоскотливого блаженства в грудях. Музика, то близька, то далека, вкрадливо стелеться водою між лотосів, особливо солодко вплітається в цей клубок почуттів, – вона сама схожа на еротичні дотики. Внизу живота, в самій глибині, глухо пульсує передчуття, і по всьому тілу додолу струмує солодке, ледь проявлене відчуття – як тягуча вода зі сновидінь.

– Тут є тераса з виглядом на озеро, підемо?

– Так, тераса це здорово. Йдемо!

Ми підпливли до ресторану. Низькі м'які крісла схожі на невеликі шезлонги, в них можна і сидіти і напівлежати. Кожен столик відокремлений від інших густими кущами в діжках, велика лампада випромінює м'яке тепле світло, що відсуває темряву лише на відстань витягнутої руки. Десь у кутку ледь чутно звучить мантра та курять ароматичні палички. Я зсунула трохи вбік своє крісло, випростала ноги й поклала їх на Дені – просто між його колін. Обхопивши мої ступні, він став досить відверто їх тискати, гладити. Я приспустилася трохи нижче, і мої ніжки уткнулися йому поміж ніг. Там було пружно й гаряче... Я дивилася йому в очі та м'яко натискала пальчиками ніг... це чудова гра (тільки не кінчи, хлопче)... Божевільна думка сяйнула в моїй голові. Поволі віддаючи кожне слово простору, що з'єднує нас, я промовила:

– Дені, якщо я... попрошу тебе... розстебнути свої джинси... дістати член... і віддати його на розправу моїм ніжкам... ти зробиш це?

Під моїми пальчиками стало зовсім пружно – напевно, йому навіть стало боляче від тісноти. Дихання Дені почастішало, секундне вагання, ледь помітний погляд по сторонах, ще секунда, щоб переконатися, що довкола повний інтим, і навіть якщо підійде офіціант, то все одно нічого не розгледить у повній темряві в глибині крісла. Руки Дені потягнулися вниз, але я зупинила його.

– Ти не зрозумів, я не прошу тебе зробити це, я лише запитую – чи зробиш ти це, якщо я попрошу?

Він зрозумів мою гру.

– Звичайно.

– Ти дістанеш його і віддаси моїм ніжкам?  

– Дістану...

– Хочеш цього?

– Хочу...

Ми дивилися один одному в очі й обмінювалися короткими фразами, зміст яких важив менше, ніж сам факт їх вимовлення в такій ситуації.

– Дені, який він?

– Він хоче тебе...

– Я відчуваю... він такий гарячий і такий пружний... тобі не боляче, адже він такий напружений, і йому тісно в джинсах?

– Трохи боляче...

– Ти хочеш поцілувати мені ніжки? 

– Так... 

– Ти поцілуєш мені кожен пальчик? Потримай, подивися, які в мене маленькі, акуратні ніжки. 

– Поцілую... 

– Уявляєш, коли ти зараз його витягнеш, я обхоплю його пальчиками ніг... ти зможеш не кінчити? 

– ... 

– Зможеш? 

– Можливо... 

– Не зможеш... уяви собі – я затискаю його своїми ніжками, стискую, піддрочую, гаряча хвиля накочується зсередини, і ти не здатен нічого з цим вдіяти, безвільно віддаєшся насолоді й кінчаєш, я відчуваю як безсоромно здригається твій член щоразу, коли чергова цівка сперми виривається з нього... прямо на мої шкарпеточки... гаряча...

– Почекай, стій... зупинися... а то я вже зараз... 

Бах!! Я з розгону вдарила кулаком по столу. Дені здригнувся й мало не схопився з місця. Індуси-офіціанти спурхнули як курки десь у глибині кафе, але відразу затихли. 

– Дені, – я прибрала ноги, нахилилася вперед і подивилася йому прямо в очі есесівським поглядом. – Давай завершимо ту розмову біля струмка про твого тибетського Ламу. Поставимо крапку, щоб не залишати в минулому щось недомовлене. Я буду з тобою максимально прямою й відвертою, тому що ти мене збуджуєш, ти викликаєш симпатію, і не лише еротичну, тому давай відверто. Узяти та й припинити відчувати повністю негативні емоції... Ця порада мені здається верхом абсурду – це все одно, що порадити полюбити всіх людей, тому або твій Лама звичайне базікало, яких я не переношу, або ти щось не так зрозумів. 

Схоже, буря в джинсах Дені миттєво вщухла, він присунув крісло до столу, стиснув руки в кулаки і поклав їх на стіл.  Минула хвилина мовчання. 

Друга. 

– Дені? 

– Добре, я дорозповім тобі ту історію, і ми разом поміркуємо, що це все означає.

– А... не вмію я разом думати. 

– Майє? 

– Що? Що Майє? – кортіло сказати ще щось, чи то грубість якусь, чи то просто заплакати чомусь захотілося... на хвилину все здалося безглуздим, убогим – сидять два ідіоти, розповідають казки, бідкаються один одному, а життя проноситься повз, говори, не говори... – Гаразд, Дені, забудь про це ... То що там?

Дені ще з хвилину пильно дивився на мене, смішно висунувши кінчик язика. Спливла картинка з ясел – карапуз сидить на горщику, і кінчик язика так само висунутий... мені холодно, пізній вечір, кахельна підлога, усе чуже... так, усе чуже – це почуття я з гордістю пронесла через усе своє життя – відчуття себе абсолютно чужою в цій тьмяній убогій тарілці.

– Коли я почув від Лобсанга цю пораду, я відчув і подив і розчарування – приблизно як і ти. Якби мені це сказав хтось за столиком у кав'ярні, я б швидше за все вчинив саме так, як ти там у горах – встав би й пішов додому. Але мені це говорила людина, сама присутність якої вже красномовніша за будь-які слова. Мені, певна річ, не вдасться словами передати ту атмосферу, але цей чоловік... не знаю, як сказати – в його присутності я відчував щось таке, що відгукувалося в мені пронизливо, яскраво, в якийсь момент навіть захотілось заплакати, притулившись до нього, як діти туляться до матері, і не від жалю до себе, а від глибинного захоплення, наче я знайшов свій острів скарбів, і це все відбувалося зі мною! А я не схильний до фонтануючої сентиментальності, я не ридаю ночами в подушку, не читаю вголос вірші й не б'ю себе в груди, декламуючи на вулицях:) Все-таки я раціональний і не схильний е... як це ти говорила... так, от, я не схильний до пузиристої та поверхневої екзальтації, тож я тим паче не міг відмахнутися від того, що відчував у його присутності, списавши все на недосип чи надмірну вразливість... Засмучено я сказав, передбачаючи якийсь нудно-ввічливий кінець розмови, що на мій погляд це неможливо – усунути всі негативні емоції, на що він відповів, що не має значення – що я про це думаю, а має значення – чи готовий я поставити перед собою таку мету та будь-що досягти її, чи не готовий? Чи розумію я, що це завдання вкрай важливе, без виконання якого не буде взагалі нічого, ніяких шляхів, ніякого буддизму, ніякого християнства, ніяких просвітлень – взагалі нічого, чи я не розумію цього, не відчуваю так?

– Дені, – я нетерпляче перервала його, – гаразд, важливе, важливе це завдання, але виконати його неможливо, де ти бачив людей, які його виконали?

– Я запитав у нього точнісінько те ж саме! Він відповів – «а де ти бачив людей, які ставили перед собою це завдання та намагалися його виконати з усією серйозністю й самовідданістю? А якщо ти хочеш побачити людину, яка й поставила й виконала це завдання, то ось вона перед тобою».

– Я б хотіла на нього подивитися... цікаво все ж таки – людина, що повністю припинила відчувати негативні емоції... якщо це не дешеве позерство... А де знайти цього Ламу, адже він десь тут, в Індії, в Непалі?

Дені посміхнувся й похитав головою.

– Та хоч би він був у сусідній кімнаті... який сенс... слухай далі.

Чортеня, що сидить у мені, несподівано крутнуло хвостом, я жестом попросила Дені замовкнути, спустила з плечей обидва плічки, на яких трималося моє платтячко, і дозволила йому повільно зісковзнути. Під його поглядом мої оголені соски напружилися й безсоромно стирчали.

– Хочеш доторкнутися?

Мовчання було красномовніше за будь-які слова.

– А полизати, посмоктати, потиснути... ніжно і сильно схопити, тримати мої грудки в своїх руках, потискати й дивитися мені в очі – хочеш?

Люблю контрасти...

Почекавши ще з півхвилини, я одяглася. Глитнувши, Дені продовжив.

– Ні на що особливо не розраховуючи, я запитав – чи можна мені навчитися, ну тобто – чи можу я в когось навчитися цьому? Чи може він сам мене навчити чи сказати – в кого я можу навчитися? Щоб справити на нього добре враження, я сказав, що мені здається, що я людина вже в значній мірі вільна від негативних емоцій, і під керівництвом досвідченого майстра я зможу, напевно, швидко домогтися успіху.

Лобсанг замислився й хвилину пильно дивився кудись крізь мене: «Прийди завтра сюди ж, о п'ятій ранку. Тобі стане все набагато ясніше».

Офіціант приніс соки, тушковані овочі й такого бажаного чікена! Наступні п'ятнадцять хвилин нам було не до розповідей і не до еротики. Ми чавкали, гризучи курку як вовки, відбираючи один в одного найапетитніші шматки, гарчали й сміялися. Поступово курка займала призначене їй місце в наших шлунках, темп пожирання уповільнювався, уповільнювався... і зійшов нанівець. Допивши сік, я відпала в кріслі.

– І що було далі?

Кидаючи погляди на мої відкриті коліна, Дені продовжив.

– О п'ятій ранку світанок тільки-но починав вгадуватися за високими горами, було досить прохолодно, абсолютно тихо й неймовірно красиво. Я підійшов до гомпи, мене ніхто не зустрів, але двері були не замкнені. Я піднявся на другий поверх і потрапив у коридор, що веде до кімнати Лобсанга. Я думав – чи не збуджу я його, адже було ще темно. Я зробив уже кілька кроків коридором і раптом зрозумів, що з самого першого кроку «щось не так». За інерцією я просунувся ще трохи й зупинився – «щось не так» посилювалося. Ніколи в житті не відчував нічого подібного. Було таке відчуття, що мене з темряви кутів хтось обмацує поглядом, до того ж поглядом недобрим, важким, небезпечним. Так, повіяло саме небезпекою. Я стояв і перетравлював відчуття. Вони безумовно посилювалися, і мені стало зовсім погано. Пам'ятаю, промайнуло здивування – адже ще вчора тут усе було пронизане сонячним теплом, якимсь дуже інтенсивним спокоєм, що ж змінилося, чому?

Я зробив ще пару кроків, і несподівано слабкий, але гострий біль пронизав мене, як голка. Я навіть мало не скрикнув. Тепер сумніви зникли. Я абсолютно ясно відчував, що мене хтось ненавидить. Хтось злісний, похмурий сидить і ненавидить мене, ненавидить усіх, і ненависть ця виходила, здавалося, звідусіль. Мені стало насправді страшно, я розвернувся й зробив декілька кроків назад до виходу. Біля сходів я зупинився, звів дух і зауважив, що ненависть зникла, залишилося тільки відчуття напруженої недоброзичливості.

Я стояв і не знав – що робити далі. Невже я міг так помилятися в людині? Ось що крутилось у мене в голові безперервно. Як я міг побачити в Лобсангові просвітлену істоту, тоді як навколо нього така атмосфера ненависті?

У моїй голові миттю почали розгортатися картини всіляких жахів. Ти, напевно, знаєш, що в Індії іноземні туристи час від часу пропадають?

– Так, я кілька разів бачила оголошення про зникнення туристів.

– Це трапляється тут не так уже й рідко. Індія вважається досить безпечною країною, і багато хто подорожує тут поодинці, навіть дівчата, але насправді ця безпека існує в певних межах. На Мейн-Базарі або в Тамела все ОК, але зроби крок убік, і там абсолютно фантастичні нетрі, де твою безпеку вже ніхто не гарантує. А якщо ти вживаєш наркотики, то й поготів... Я чув, що білих людей іноді крадуть для жертвоприношень. Мені в голову полізли різні думки про те, що Лобсанг теж сповідує якийсь культ, адже в древній тибетській традиції «бон» теж були ритуали, пов'язані з людським жертвоприношенням... чи це я вже додумав зі страху? Образ Лобсанга став заміщатися чимось зловісним, виникло виразне бажання скоріше звідси забратися, я навіть спробував пригадати – як виглядають ворота до монастиря, щоб зрозуміти, чи зумію я через них перелізти, якщо вони зачинені, і втекти?

Ще через хвилину я все ж таки переборов страх, знову згадавши вчорашні переживання, і спробував знову підійти до дверей Лобсанга. І все повторилося знову. Цього разу в мені прокинулася неприязнь у відповідь, я подолав свій страх і, набравшись духу, вирішив зустрітися віч-на-віч з Лобсангом, яким би він не виявився – злобним сектантом чи мудрим учителем. Зробивши ще кілька кроків коридором, я знову змушений був зупинитися. Голова буквально розколювалася від диких нападів болю – така сильна була ненависть, яку я тепер відчував кожною клітиною свого тіла. Я навіть нахилився вперед, немов борючись з ураганом, що збивав мене з ніг, і просунувся ще на пару кроків. Тепер двері Лобсанга була вже в кількох кроках від мене, але ця відстань обернулася нескінченністю. Я не міг зробити ні кроку, в голові туман, в очах червоні плями, я відчував, що ще трохи, і я або помру, або втрачу свідомість. Біль і страх паралізували мене, і я тепер навіть не міг повернутися назад – навіть не міг поворухнутися, мені здавалося, що я помру від чогось жахливого, якщо хоч на дюйм зрушу вперед або назад. Сили покидали мене, я відчував, що вмираю, здавалося, що від ненависті, спрямованої на мене, зараз закипить кров.

Розповідь Дені захопила, мені навіть передався його страх, я відчула себе незатишно в темряві, що оточувала нас, світло лампи стало здаватися тривожним.

– Раптом все скінчилося. З мене наче вийняли все – і страх, і ненависть, і біль – усе. Ніжна прохолода тонкою цівкою вливалась, наповнювала свіжістю, переживанням краси. Я впізнавав відтінки тих почуттів, які пережив учора в спілкуванні з Лобсангом. Двері в його кімнату розчинилися, і я ввалився через поріг, мало не впавши йому на руки.

– Але як же так?? Як це пов'язується одне з одним – така жахлива ненависть і заяви про свободу від негативних емоцій?

– Саме про це я його й запитав, коли прийшов до тями і випив чашку чаю гидкого смаку, яким він одразу мене пригостив. Його відповідь мене шокувала. Він сказав, що весь той жах, який я відчував, – це були мої власні негативні емоції! Все, що він зробив, це «лише» наповнив простір коридору безликою силою, яка підсилює все, що потрапляє в це поле. Він сказав, що всупереч моїм уявленням про себе, як про порівняно беззлобну істоту, я безперервно культивую, підтримую в собі широченний спектр найрізноманітніших негативних емоцій, і навіть тоді, коли, як мені здається, я від них абсолютно вільний, то й тоді я безперервно переживаю фонові, придонні негативні емоції – різні види занепокоєнь, стурбованостей тощо. Я, звичайно, не погодився з ним і сказав, що не обдурюю його й говорю абсолютно відверто, і він, як мудра людина, повинен бачити, що я чесний перед ним, не прикрашаю себе зараз, не намагаюся подати себе в найвигіднішому світлі, але цілком щиро кажу, що коли я до нього йшов, то був налаштований дуже позитивно, відчував натхнення, глибоку симпатію, цікавість, і в мене не було ніяких таких придонних негативних фонових емоцій, отже якщо ця жахлива ненависть і з'явилася, то не з мене, це щось стороннє, воно й відчувалося як стороннє.

– Виглядає якось підозріло, ти ж нічого не знаєш про те, як і що він там «наповнив»... Що ж він тобі відповів?

– Він сказав, що вірить мені в тому, що я насправді вважаю так, як кажу, проте я хоч і щиро, але помиляюся, і цей приклад якраз і може стати мені уроком того, як глибоко в людину в'ївся вірус під назвою «негативні емоції», адже людина їх навіть не помічає. У той момент я погодився з тим, що негативні емоції – це дійсно вірус, але потім я постійно втрачав цю ясність, яка здається такою простою й такою доступною завжди, коли вона є.

– З приводу вірусу я згодна, але зовсім незрозуміло, як з ним боротися, якщо навіть помітити його часто неможливо.

– Лобсанг сказав, що робота з припинення негативних емоцій починається з тих, що лежать на поверхні, проявляються очевидно, і якщо ця робота проводиться успішно, то поступово можна навчитися помічати й тонкі шари негативних емоцій і усувати їх. Він ще раз повторив, що якби я справді не мав негативних емоцій, то не було б чому  посилюватися, і тоді замість ненависті я б відчув зростання блаженства такої ж інтенсивності.

– Так... Можливо, цей Лобсанг справді дуже незвичайна людина... Але ти мені не відповів – де він зараз, або принаймні де він буває? Я хочу знайти його!

Я й сама не помітила, що поки Дені розповідав мені свою історію, інтерес до Лобсанга усталився, настороженість майже зникла.

– Дені, я хочу його знайти!

Чим більше я повторювала це, тим наполегливішим ставало моє бажання.

– Я цілком певно хочу його знайти, ти ж мене вже знаєш трохи – якщо я щось вирішила, я від цього не відступлюся, поки не зроблю все, на що здатна. Ти знаєш – де його можна знайти?

– І так, і ні.

– Ні, давай ти залишиш свою глибокодумність для інших ситуацій, давай ближче до суті та будь простіше, будь ласка. Я як п'явка – якщо присмокчуся, то не відстану:) – я перевела погляд нижче, Дені зітхнув і розсміявся.

– Ти не розумієш, дай мені сказати. Лобсанг на прощання сказав, що якщо я захочу, то зможу його знайти, що він ОБІЦЯЄ мені це, але він не має бажання мати справу з порожніми фантазерами, тому я повинен здати щось подібне до іспиту, перш ніж зможу його зустріти і перш ніж ми зможемо з ним повернутися до обговорення питання про моє учнівство. У цього іспиту дві стадії, і перша – це якраз знайти його. Лобсанг сказав, що знайти його я зможу, керуючись своїм бажанням зустрітися з ним і тими знаками, які я побачу на своєму життєвому шляху. Він відмовився говорити щось певніше про ці знаки, сказавши лише, що знаки ці проявляться для будь-якої людини, яка вирушить на пошук істини, і до того ж почне щиру й безжальну практику усунення всіх негативних емоцій, і коли ці знаки з'являться, то навіть якщо й виникнуть щодо них сумніви, то вони будуть поверхові та не зможуть заступити бажань, які й поведуть шукача далі. Знаки почнуть проявлятися та показувати дорогу лише в тому разі, коли все моє життя, усі мої сили і все моє устремління будуть спрямовані на безжалісне, безкомпромісне усунення всіх видів негативних емоцій, які я тільки буду в собі бачити.

– А другий іспит?

– Другий іспит буде тим самим, що я переживав у коридорі. Якщо я знайду його та зможу «пройти коридором», то це й означатиме, що моє досягнення є гідним його уваги, і тоді він та інші його друзі приділять моєму подальшому навчанню стільки часу й уваги, скільки буде необхідно.

– І це все? Все, з чим ти від нього пішов?

– Не зовсім. Ми поговорили трохи про тибетський буддизм, мені було цікаво з перших рук отримати інформацію без перекручень. Наприклад, мене цікавило – чи правда, що деякі тибетські вчителі перевтілюються з одного життя в інше. Як здійснюється розпізнання того, що ось ця дитина – не просто дитина, а якийсь колишній Лама. Лобсанг не дуже детально відповідав на питання, і майже все, що він розповів, я й так знав із прочитаних книг, але тепер це стало реальнішим, відчутнішим.

Мені захотілося пожити серед тибетців кілька місяців і повчити тибетську мову, щоб бути ближче до носіїв тієї практики, котру представляв Лобсанг, але він сказав, що в цьому немає сенсу, проте порадив пожити в Дарамсалі – це маленьке містечко в Індії, де зараз знаходиться резиденція Далай-Лами і кілька тибетських монастирів. До речі, я напевно туди поїду цього року. Запишуся на курси тибетської або навіть візьму когось із ченців як приватного викладача. Я досі не зробив цього лише тому, що, за словами Лобсанга, в цьому немає взагалі ніякої необхідності, бо для того, щоб усунути негативні емоції, не потрібно знання тибетської. Він відмовився говорити докладно про засновника цієї практики і сказав тільки, що на відміну від інших тибетських шкіл, засновники яких втілюються майже завжди в межах Тибету – Далай-Лама, Кармапа, Траши-Лама, Панчен-Лама та інші, він подорожує у своїх втіленнях із культури в культуру, і практика ця називається «практикою прямої путі», тому що не спирається ні на релігійність, ні на доктринальність, а лише на свій власний досвід, і фактично будь-яка людина може вдатися до неї, якщо тільки в неї не бракуватиме завзятості, і, в разі успіху, протягом одного життя вона зможе реалізувати немислимі для звичайної людини здібності, зокрема здатність зберегти свідомість після, під час і ЗАМІСТЬ смерті, здатність свідомого перевтілення або прямої трансформації, отримуючи таким чином безперервність свого досвіду, і життя таких людей стає настільки незвичайним і настільки насиченим дивовижними переживаннями та пригодами духу, що говорити про це зі мною зараз безглуздо. Суть цієї практики полягає в тому, що ти можеш навчитися міняти одні сприйняття на інші за своїм бажанням і закріплювати ці зміни, і якщо в житті звичайної людини зміна сприйнять відбувається автоматично, без її свідомої участі, то людина, що займається цією практикою, може повністю контролювати цей процес. Коли я думаю про це, дух захоплює – це ж яким може стати моє життя, якщо я зможу відчувати те, що мені подобається, думати лише про те, про що я хочу думати, і навіть хотіти саме те, що насправді хочу! Та й ідея такої подорожі свідомості сама по собі захоплює.

– А як звати засновника цієї практики, або як вони його називають – патріарха, головного Ламу? Де він зараз? Як можна знайти інших ченців з цієї школи? Як зробити так, щоб перестати відчувати негативні емоції, адже якщо це «школа», то напевно є якісь відпрацьовані методики? А що буде, якщо я припиню їх відчувати – чи не перетворюся я на байдужу колоду, або якісь нові сприйняття прийдуть їм на зміну? Прийдуть вони самі, чи теж треба застосовувати якусь практику... – ти запитував про це?

Питання так і сипалися з мене, тож я не зразу помітила посмішку Дені.

– Майє, ну звісно, я теж спробував завалити Лобсанга питаннями, але на відміну від нескінченної ночі, що висить над нами зараз, час моєї з ним зустрічі спливав, бо о шостій починалася релігійна церемонія, на якій Лобсанг повинен був бути присутнім. Він запропонував мені зосередитися на одному-двох питаннях, право вибору яких надав мені, після чого розійтися. Кожного разу, згадуючи той момент, я відчуваю страх, оскільки цікавість могла перебороти, і я запитав би якусь нісенітницю, так і не отримавши можливості дізнатися про найсуттєвіше.

– А може це був теж певною мірою іспит? Адже якби ти після всього почутого почав запитувати, «а чи можуть ченці літати», напевно це б і означало, що ти найзвичайнісінький тупак?

– Цілком ймовірно. Я поставив два питання. Перше – як звуть засновника цієї школи і чи втілений він зараз, чи можна його знайти. Лобсанг назвав мені нічого не варте ім'я та сказав, що він зараз втілений, тобто прямо зараз десь живе, що шукати його марно, але до нього можна звертатися.

– Що означає «нічого не варте ім'я»?

– Він сказав, що це людина на ім'я Бодхі, але «бодхі» у тибетській мові означає щось на кшталт «просвітлена свідомість», так що це виходить ніяке не ім'я, і я не уявляю, як можна за цим ім'ям шукати людину – запитувати «не знаєте – чи є десь тут просвітлена свідомість»?:)

– А що означає «до нього можна звертатися»?

– Уявлення не маю, я якось пропустив цю фразу повз вуха.

– Ну а далі?

– Я попросив його розповісти, що саме потрібно робити, щоб повністю припинити відчувати негативні емоції. Я чекав чого завгодно – що він зараз покаже якусь йогічну позу, або розповість як треба дихати, або прошепоче на вухо якусь мантру, або зовсім щось дивовижне зробить – але й тут він мене здивував, сказавши наступне (сподіваюся, що я нічого не переплутав): є три причини, через які люди відчувають негативні емоції. Перша – вони хочуть їх відчувати. Друга – помилковий умовивід. Третє – звичка. (Буддизм нарівно з доморощеним психоаналізом?) Тому для того, щоб перестати їх відчувати, треба, по-перше, твердо визначитися з тим, що ти не хочеш відчувати ту чи іншу негативну емоцію. Досить почати з однієї, відносно якої є цілком певне бажання ні за яких обставин більше ніколи її не відчувати. По-друге, треба розглянути всі ті помилкові умовиводи, з яких випливає, що цю негативну емоцію «треба» або «доречно» відчувати. Наприклад, ти можеш вважати, що сусід повинен з тобою вітатися, і якщо він не привітається, ти відчуєш невдоволення та думатимеш, що воно «справедливе», в той час як це лише твій довільний вибір – що відчувати, а що ні. І, найголовніше, третє – необхідно просто переламати існуючу звичку відчувати ту емоцію, яку ти більше не хочеш відчувати, і створити нову звичку – звичку не відчування її. Він сказав, що це не вийде вперше, не вийде й усоте, а двохсотого разу ти помітиш, що щось змінилося в тому, як протікає твоя емоція, оскільки тобою вже буде створена нова звичка – звичка «намагатися усунути небажану емоцію», і ця звичка вже сама по собі буде впливати на твоє життя, вона сама стане джерелом впливу, але на відміну від інших звичок, цю ти вибрав сам, тому вона має особливу силу, особливу «якість», і, зміцнюючись, врешті-решт вона приведе тебе до результату, і чим більше небажаних емоцій ти усунеш зі свого життя, тим швидше ти почуєш особливий поклик зсередини, сповнений блаженства, що вабить у незвідані переживання.

– Так... ти мені ось що скажи – адже ще Фрейд писав про те, що задавлені негативні емоції вилазять боком, і яким боком! Це стреси, неврози... і я по собі чудово це знаю – що таке придушувати емоції, вже краще їх виплеснути і хоч так звільнитися від них. Хоча ні, не краще... один чорт. Японці в своїх фірмах ставлять опудала начальників, щоб підлеглі могли бити їх кулаками, ногами, сковорідками, випускаючи пару. Японці ж не дурні, і якщо вони це винайшли, значить ретельно досліджували це питання.

– Ну так, я згоден, і коли я почув усе це від Лобсанга, мені знову здалося, що я марную час. Я згадав одного знайомого з університету, який, дізнавшись, що я цікавлюся тибетським буддизмом, презирливо запитав: «І чого ж, цікаво, можна навчитися у невмиваних скотарів? Та вони й досі коров'ячим лайном багаття топлять, і в цьому ж лайні живуть. Ти остаточно збожеволів, Дені, порівняв ці шаманські прибамбаси й КУЛЬТУРУ! Гете, Шопенгауер, Кант, Руссо... – це ніби все не те, а ось піду-но я зі смердючими скотарями поспілкуюся... лише вимийся гарненько, коли повернешся, а то всі меблі вдома замастиш».

Лобсанг з півслова зрозумів моє питання й відповів, що придушення та усунення – це два абсолютно різних процеси. При придушенні емоції ти продовжуєш відчувати її, або починаєш відчувати якусь іншу негативну емоцію, а при усуненні ти саме зовсім перестаєш її відчувати – її просто немає, нема чого приховувати, ти немов «вистрибуєш» у стан свободи, в якому негативної емоції немає зовсім, згадуєш себе, коли відчуваєш радість чи ніжність, у цей момент вже нема чого придушувати, і якщо ти зробив все правильно, то відразу ж після усунення ти відчуваєш особливу тиху радість. Він сказав, що найскладніше – це здолати багаторічну звичку відчувати негативну емоцію, це важко, і навіть може здатися нереальним, однак це можливо, і після цього перед тобою відкривається Путь... Ну тепер скажи, що ти думаєш з приводу цієї історії.

– Звучить красиво... а що на практиці? Ти спробував зробити це?

– Авжеж, пробував... багато разів намагався, але поки що мені так і не вдалося пережити те, що Лобсанг назвав «тихою радістю». Він сказав, що коли це переживання виникне, я ні з чим його не переплутаю, і що тиха радість – це не поетичний зворот, а точний опис сприйняття. Мені ж у кращому разі вдавалося прийти до стану, в якому нічого не відбувається – немає нічого негативного та нічого позитивного, але й це мені подобається, все-таки це краще, ніж бути агресивним або розчарованим.

– То чому тоді ти такий упевнений, що це взагалі можливо? Пройшов цілий рік відтоді, як ти дізнався про цю практику, і в твоєму житті досі нічого не змінилося...

– Це не так. Я ж сказав, що дещо змінилося. Я став відчувати себе трохи вільнішим, набагато рідше став упадати в стан безнадійності, апатії. Став набагато частіше помічати свої негативні емоції в тих ситуаціях, коли раніше вони проскакували як звичайна річ – тепер я немов спотикаюся об них.

– Ну... відверто кажучи це якісь загальні фрази, котрими люди так люблять обдурювати себе... Я й сама можу переконати себе в чому завгодно, а потім все одно рано чи пізно настане протверезіння, адже нафантазувати своє «просвітлення» можна лише до певної міри, а правда все одно вилізе. У мене так було не раз – починаєш читати якусь книжку з йоги... ну ти й сам добре розумієш, як це буває.

– Протверезіння? Що ти маєш на увазі?

– Ну читаєш, мрієш, уявляєш себе просвітленою, радісною, могутньою, ходиш уражена день або два, а потім на тебе накочується реальність, і ти знову впрягаєшся й несешся як очманіла...

– Накочується реальність... але насправді ніщо не накочується, це просто спосіб висловлюватися, просто трапляється щось, із чим ти не можеш впоратися. Наскільки я розумію, мова якраз і йде про те, щоб переламати свою звичку, яку ти називаєш «реальністю», адже реальні лише обставини, а не необхідність відчувати негативні емоції. Тут якраз і є той гачок, за який можна зачепитися, ти бачиш це? – Дені зробив паузу, налив собі сік. – Тобі налити?

– Ні, не хочу... бачу що?

– Ну дивись, припустимо ти розбила свою склянку. В одному випадку ти можеш розсердитися або засмутитися, а в іншому – розсміятися.

– Ну звісно, адже це залежить...

– Ось про це я й кажу! Це залежить! Від цього, від того, від іншого... тобто немає такої твердої закономірності, що якщо сталося щось, то це неодмінно викликає засмучення. Твоя реакція залежить від багатьох чинників, але ж це й означає, що є принципова можливість вибирати.

– І що?

– А те, що коли на тебе «навалюється реальність», то це теж набір якихось подій, і ти теж можеш вибирати, що відчувати.

– ...

– Ти розумієш?

– Ну гаразд... і як закінчилася та історія?

– Лобсанг піднявся, і я зрозумів, що розмова дійшла кінця. Погляд його став суворим і трохи відстороненим. Він уже був попрощався, але затримав мене біля виходу. Узявши олівець і блокнот, він намалював знак і сказав, що цей знак – символ практики прямої путі. Потім він трохи вклонився, взяв обома руками мою руку, потиснув її й попрощався. Обличчя його набуло виразу суворої, діяльної краси, далекої від будь-якої сентиментальності.

У той же день я залишив монастир і повернувся до Муктінатху, де збирався попрацювати трохи з тим, що почув від Лобсанга, а потім, якщо виникнуть питання, спробувати знову відвідати той монастир, заразом хотів все-таки підучити тибетську, але в Муктінатху я зустрів дуже симпатичну дівчину з Ірландії (ну от, вже тонкою голочкою вкололи ревнощі, добре було б їх усунути, але як?), отже єдиними тибетськими словами, які ми разом з нею вивчили, були «пестити» – «чурчур-дже», цілувати -«о-дже» і обіймати -«там»...

– «Там»?:) Смішно. Російською «там» означає «there».

Підійшов офіціант, приніс рахунок і прибрав зі столу посуд. Дені витягнув гроші... запитально подивився.

– Щось не так?

– Хіба ти не збираєшся платити за себе? – його питання заскочило мене зненацька.

– Ммм... та ні, ну чого-ж, авжеж збираюся... скільки з мене?

Дені посміхнувся.

– Ні, ти невірно мене зрозуміла. Ти ж думала, що я за тебе розплачуся, адже так?

– Ну так, так, – я криво посміхнулася у відповідь, намагаючись приховати, що мені неприємна така скнарість з його боку. А може в нього мало грошей?...

– Звичайно я заплачу, це не проблема, мене це здивувало тому, що європейські дівчата завжди платять самі за себе, навіть якщо ми вип'ємо по склянці содової, і якщо я спробую заплатити за когось, то це буде розцінено мало не як образа, як дискримінація, як натяк на неспроможність, другосортність.

– Яка дурість! – мені знову стало легко й приємно поруч із ним, – ну я розумію, коли йдеться про значні витрати, але тут... ось так сидіти та серйозно ділити два долари зі своїм бой-френдом?

– Я з цим згоден, але... як і говорив Лобсанг – звичний помилковий висновок викликає в дівчат звичні негативні емоції:)

Непомітно накопичилася втома – чи то від довгої розмови, яка потребувала так багато уваги, чи то в цілому день виявився перенасичений враженнями. Трохи хотілося спати... або ще трохи побути з Дені.

– Поїдеш до мене? – він запитав так невимушено, аж закортіло дзвінко й по-дитячому розсміятися.

– Поїду, якщо обіцяєш, що даси мені хоч трохи поспати:)

– Ну хіба лише трохи:), – він міцно притиснув мене до себе, і спати одразу перехотілося.

 

<< íàçàä

óïåðåä >>