« Ìàéÿ »
Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »
Ãëàâà 08...Сніг був сухим і жорстким, жорстокі вітри зробили його таким щільним, що ставити ногу доводилося з напруженням, щоб зубці кішок добряче зафіксувалися. Дзьоб льодоруба зі скрипом втикався в сніг і легко вислизав. Західна вершина Ельбрусу була схожа на дружелюбний сліпучо-білий пагорб на тлі яскраво-синього неба. За неї зачепилася хмарка, і ця ідилічна картинка означала, що там вирує ураган. Здавалося, що вершина не так уже й далеко, – на той момент нас відділяло від неї півтора кілометри безперервного подолання себе, головного болю, утоми, що пробирає наскрізь, безсоння, гіркого повітря й пишноти безжальних гір.
Навколо була сліпуча сірість туману. Ішов сніг, але холодно все ще не було. Був день, але йти вперед уже було неможливо і робити було абсолютно нічого – зробивши акліматизаційний вихід угору з наплічниками, ми спустилися на 200 метрів униз і поставили намет. (Із такими труднощами лізти вгору, а тепер спускатись!!! Це чисте варварство!). Втім, ми залишили на ніч провішені мотузки в найважчих місцях, отже завтра підйом по льодовій стіні забере вже не 3-4 години, як сьогодні, а півгодини-годину. Ми валялися на спальних мішках і кожен думав про своє. Олега вже прихопив герпес – учора він не досить ретельно намастив губи маззю від засмаги, а сьогоднішній мороз довершив розпочате сонцем, губи розпухли, потріскалися, і, судячи з усього, це було досить болюче. Сонливість то насувалася, то відпускала, тотальна апатія, здавалось, висіла в повітрі. У наметі досить швидко стало жарко, і я навіть не могла ясно зрозуміти – як я почуваюся, і це було ще виснажливіше, ніж якщо б я почувалася точно погано. Досить було тільки заплющити очі, як одразу виникали образи минулих днів... крок за кроком угору по безкраїх сніжних полях Ельбрусу – ми йдемо у зв'язці, я посередині... десять кроків, відпочинок, ще десять кроків, відпочинок... життя розбите на шматки по десять кроків... на ногах – важезні гирі пластикових черевиків «Асоло», сто кроків – великий відпочинок, я просто валюся набік у сніг на рюкзак і лежу на ньому, широко відкритим ротом хапаючи повітря, позбавлене кисню, серце б'ється, я закриваю очі, розслаблюю все тіло й ловлю кожну мить відпочинку... та що ж це таке – неможливо навіть відпочити, подрімати, досить лише заплющити очі, і знову все навалюється, знову я йду вгору, і що найжахливіше – втомлююся від цієї мари не менш, як від реальності! Здригаюся, намагаюся відігнати геть утому й подумати про щось приємне... очі злипаються... я знову йду до вершини... хлопці щось обговорюють, розглядають гору в монокль... жахлива зона тріщин, що мало не засмоктала мене в свою пащу – під ногою раптом виявилася порожнеча, сніг розступився, я втратила рівновагу та впала вправо, але не провалилася в тріщину, а, стримувана мотузкою, застрягла в снігу вниз головою, руки чомусь опинилися за спиною, утрамбовані снігом, скинути наплічник неможливо, вишу й голосно сміюся – розумію, хлопці мене зараз витягнуть, зовсім не страшно було, а ось зараз страшно... небо синьо-чорного кольору... все крутиться перед очима, знову хочу відсунути від себе ці образи й не можу, і це ще більше стомлює, це проклята гірська хвороба... якісь уривки фраз настирливо крутяться в голові, і немає спокою...
– Тобі треба чимось зайняти себе, – чийсь голос наполегливо вириває з маячного марева – а... це Андрій мене термосить. – Найкращий спосіб швидко акліматизуватися – знайти собі заняття. Наприклад, можна побудувати вітрозахисну стіну навколо намету (Що??!! Е ні...) або зашити що-небудь, або поговорити, а якщо так от валятимешся, будеш тільки ще більше втомлюватися – дивно, але факт.
С кожним рухом гидко пульсує біль у голові, струснула головою, намагаючись відігнати її та мало не заволала від різкого приступу.
– Ось, випий. – Андрій простягає кілька пігулок.
– Що це?
– Пий, кажу, не бійся, це ціанистий калій, зараз стане легше...
Не смішно... знеболювальні? Випиваю, здійснюю героїчний вчинок, підводжуся на ліктях у спальнику й сідаю.
– Що ти шукав у Мексиці? – запитую Олега, щоб хоч щось спитати.
Уважно дивиться на мене, ніби вивчаючи, і раптом крізь зовнішню неприступність і роздуті герпесом губи проступає усмішка, він ніби відчув, що мною рухає не просто цікавість.
– Знання, яке могло б вивести за межі цього світу.
– Чому саме там?
– Ти ж напевне читала Кастанеду? – після того, як я ствердно кивнула, він повів далі, – я хотів знайти магів. Я думав, що коли прийду в ті місця та спроможуся створити намір, то зможу вступити з ними в контакт. (Та-а-ак... а чи все в нього гаразд із головою? Поперлися в гори... зараз як піде світ магів шукати...) Але, чи то намір я мав поганенький, чи то маги всі позникали, але нічого не відбувалося. Тиждень за тижнем я переїжджав з місця на місце цією дикою й не дуже доброзичливою країною, але так і не зустрів жодної людини, яка хоч віддалено була б пов'язана з магією. Мені траплялися лише звичайнісінькі люди, що по вуха застрягли в буденності. Жити в містах було неможливо через шум і бруд, у туристичних центрах жити було безглуздо та дорого, а поза містами й далеко від туристів – небезпечно. Я міг би багато розповісти про ці подорожі, але все це не має ніякого значення, адже мене не цікавили подорожі в банальному сенсі цього слова. Я був майже в усіх місцях, що описані в Кастанеди, за винятком, звичайно, тих, назви яких він не вказав. Можеш уявити собі моє розчарування, коли я знайшов найзвичайнісінькі місця, найзвичайнісіньке життя та натовпи обкурених туристів. Я гадав, що був готовий до цього, але виявилося, що ні.
На якийсь час він замовк, потупивши очі, немов йому складно було продовжувати, і в мене знову виникла довірча симпатія – він шукав, і нехай ці пошуки навіть нагадують божевілля, проте це викликає більше відгуку, ніж розмірене, умиротворене життя, в якому животіє людство, витрачаючи свої сили та час на нескінченне поліпшення умов і на спроби відчути вдоволення від отриманого. Сплив образ однієї моєї колишньої подруги, яка спочатку тусувалася разом зі мною, носилася у дворі та здавалася такою ж, як я, а потім вона раптово вийшла заміж і несподівано знайшла сенс свого життя спочатку в тому, щоб облаштувати вітальню, прихожу, кухню, ванну... а потім у тому, щоб позбутися обридлого чоловіка, але не втратити жодної полички, люстрочкі, фіраночки...
– Майже два роки марних пошуків привели мене нарешті до одного зовсім непримітного місця. Там не було ні якихось особливих будівель, ні особливої природної краси, але було щось, що притягувало, як магніт. Маленьке містечко на півночі Мексики, я був там проїздом і навіть не запам'ятав назви, а потім, коли захотів її дізнатися, це виявилось неможливим. Я приїхав до цього міста пізно вранці, і невдовзі мало стати дуже спекотно. Пообідав у паршивій забігайлівці та пішов шлятися містом. (Все ж таки в ньому є надмір невдоволення, розчарування, немає радості пошуку, скоріше болючий надрив). Я думав про те, що час їхати додому, попри те, що я твердо вирішив не повертатися доти, поки не знайду що шукав. Але ці два роки так виснажили мене, в них було стільки омани й болю від руйнування примарних сподівань, що дедалі частіше виникало бажання все кинути й стати звичайною людиною. Від цих думок ставало тільки гірше, але я не міг більше продовжувати свої пошуки, і кинути їх не міг, це здавалося рівносильним самогубству.
– Чому ти думав, що тільки там міг знайти те, що шукаєш?
– Тому що мене вабило саме туди, бо Кастанеда навчався там.
– Але коли ти побачив реальність, тобі, як і раніше, здавалося, що саме там ти можеш знайти щось?
– Не знаю, що було, коли я побачив. Не пам'ятаю. Або не хочу згадувати. Напевно, там все перемішалося – і надія, і гонор, і прагнення, і страх втратити останню опору, адже я був упевнений, що знайду.
– І що ж сталося в тому місті?
Олег дивився в стіну намета, мабуть, зважуючи – розповідати чи ні. Обличчя його було дуже серйозним, і я завмерла, щоб ненароком не схилити терези його роздумів у бік мовчання. Андрія ця тема взагалі не цікавила, бо якщо спочатку він удавав, що слухає, то тепер уже не міг протистояти сонливості й так і заснув напівсидячи, смішно розкривши рота. Але Олег цього наче не помітив.
– Я знайшов те, що шукав.
– ???
– Так, я знайшов, у цьому забутому богом місці я знайшов те, що марно шукав протягом двох років серед древніх руїн і таємничих гір.
– Що ж ти знайшов?
– Ти вважатимеш мене божевільним..:) А втім яка різниця... Тепер уже все втрачено, тепер ні в чому нема ніякого сенсу, і з того, що ти подумаєш, що я з’їхав з глузду, нічого не зміниться... Я повільно йшов вулицею та думав, де б сховатися від спеки, досі не було видно жодного парку, жодного місця, де можна присісти в затінку. Останні кілька днів я погано спав, мені марилися жахи, і часто я сидів на балконі й палив одну за одною... Я забрів у справжні нетрі, голова була важкою, і в якусь мить раптом здалося, що я непритомнію, напевно це був тепловий удар. Я зупинився й притулився до шорсткої кам'яної стіни. Наче з-під землі переді мною постало маленьке, босоноге, брудне дівчисько з подряпаними колінками. Вона співчутливо глянула на мене великими гарними очима та зробила жест рукою, запрошуючи йти за нею. Нічого не тямлячи через шум у голові, я пішов уперед, насилу сфокусувавши погляд на її брудній жовтій сукні. Йти довелося зовсім недовго. Вона штовхнула смаглявою рукою іржаву хвіртку, і я опинився в невеликому саду з високими фруктовими деревами. Одразу захотілося впасти в тінь, бо ноги ледве тримали, але дівчинка смикала мене за рукав і наполягла на тому, щоб я пройшов до хати. Не пам'ятаю, що це був за будинок, але пам'ятаю, що всередині було темно й прохолодно. Щойно я опинився в передпокої, слабкість остаточно навалилася, і на мить я навіть утратив зір – можливо ще й через те, що зайшов з яскраво освітленої сонцем вулиці. Дівчинка щось крикнула, і її дзвінкий голос покотився луною по будинку. Одразу почулися кроки, і негайно я відчув, як мене підтримують міцні та приємні руки. Мене відвели до кімнати, посадовили в крісло; стало трохи легше, і я вже міг розгледіти обстановку й того, хто мене привів.
Це була жінка – міцна індіанка чи напівкровка невисокого зросту. Обличчя було строгим, але доброзичливим, незважаючи на відсутність навіть легкої усмішки. Вона посадила мене на солом'яний матрац і ламаною іспанською сказала, що зараз принесе води. Я залишився один у напівтемній кімнаті, і тут виник переляк – де я власне знаходжуся? Я підійшов до вікна, відсунув дерев'яні жалюзі, але побачив тільки фруктові дерева й високу стіну саду неподалік. Жінка повернулася зовсім скоро, простягла піалу з холодною водою й запитала, що я роблю в цьому місті. Я сказав, що тут перебуваю проїздом. Я не хотів лякати її розповідями про те, що шукаю магів і шаманів, вже будучи навченим гірким досвідом, – місцеві жителі просто глузували з мене, коли я питав у них щось на кшталт «чи не знаєте ви як пройти до шамана?» Але вона знала, що я приїхав саме за цим. Я пив солодко-кислу воду, і тіло ставало дедалі важче. Захотілося спати, і вона поклала мене на матрац, який видався дуже зручним попри те, що лежати було досить жорстко. Ще якийсь час я чув її голос, який чи то наспівував, чи то повільно промовляв незрозумілою для мене мовою, уплітався в мене, породжуючи відчуття повної захищеності. І раптом я опинився в якійсь пустельній місцевості, але це був не сон! У це важко повірити, але це був не сон.
Андрій схропнув, перевертаючись на інший бік, Олег збився, замовк на кілька секунд, але, майже сором'язливо кинувши на мене погляд, продовжив.
– Кілька разів я мав усвідомлені сновидіння, тож знаю, що це таке, але це було зовсім іншим, це було реальністю. Я був у цій пустелі так само, як я є тут зараз поряд із тобою. Я повністю володів своїм тілом, я міг розглядати все, що хотів, я мацав кам'янисту суху землю, я щипав себе, чого я тільки не робив, щоб переконатися в тому, що все, що відбувається – це не сон. Я не мав й не маю ніяких сумнівів у тому, що це був не сон, – з гарячністю знову вимовив він, – хоч краще б це було сном, тоді не було б таких страждань, тоді я просто повернувся б додому й спробував стати звичайною людиною... Я пішов пустелею, удалечині виднілися гори, і я знав, що зараз щось неодмінно станеться, але мені не було страшно, адже я чекав цього так довго. Дуже скоро я побачив людину, що йшла в напрямку до мене. Коли до неї залишалося лише кілька метрів, я нарешті зміг її чітко розгледіти. Це був індієць в робочому одязі, він ніби ненадовго відірвався від роботи в полі, щоб хвильку поговорити зі мною, а потім знову повернутися до своєї справи. Він підійшов до мене майже впритул, і, дідько мене забирай, – він виглядав саме так, як я уявляв собі магів із книг Кастанеди! Я ніколи не забуду його очей, це були очі бога! (Усе-таки ти, хлопець, явно не в собі...). Він сказав мені лише кілька фраз – «ти можеш піти зі мною, і тоді ти ніколи не повернешся назад, але прямо зараз твій батько вмирає від раку, і поруч із ним немає нікого, хто б міг полегшити його страждання». У цей момент мене охопило таке страждання, така неймовірна жалість до батька, що я мало не розплакався. Це був справжній удар – як я міг іти вперед, знаючи, що мій батько, який дав мені ЖИТТЯ, прямо зараз помирає в стражданнях? І як я міг відмовитися від цього єдиного шансу звільнитися від тупого, сірого життя, піти у нескінченність? Я не міг зробити вибір, і я втратив свій шанс...
Олег замовк і став зовсім похмурим, ніби тільки-но заново пережив свою трагедію. І раптом я зрозуміла, що він ще нікому не розповідав цієї історії, що я була першою, хто дізнався про цей вигаданий або невигаданий випадок, але от що точно не було вигадано – так це страждання, що заважало йому говорити.
– Коли я прийшов до тями після цієї жахливої роздвоєності, то побачив, що сиджу на тротуарі біля шорсткої стіни, а навколо з'юрмилися місцеві діти. Вони певно думали, що я напився, і глузували з моєї незграбності. У вухах стояв дзвін, все тіло боліло, наче мене побили, ноги підкошувалися... На превелику силу я дістався готелю, не зустрівши дорогою жодної людини, до якої зміг би звернутися по допомогу. У готелі я впав у ліжко й заснув як мертвий. Не знаю, скільки я спав, але прокинувся вже в іншому місті, в іншому готелі, в іншому ліжку. Я не міг згадати, як сюди потрапив. Здається, я в нетямі сів у автобус, потім я здається пив пиво... багато пива... із кимось розмовляв... і хтось довіз мене сюди. Навіть не причесавшись, я схопив свій наплічник і шкереберть помчав до портьє, щоб дізнатися, коли я сюди приїхав. Портьє дав мені свою книгу, і водночас, мерзотник, подав знак хлопчиську-слузі, щоб той викликав поліцію. У книзі я побачив свій підпис навпроти дати, яка нічого не проясняла, – я не міг пригадати нічого. Це розлютило мене, і я почав вимагати від портьє сам не знаю чого, і може навіть побив би його, якби не боявся поліції, яка ось-ось мала приїхати. Вискочивши з готелю, я схопив перше-ліпше таксі, приїхав на вокзал, і тільки тоді подумав – а з чого це я власне вирішив, що портьє викликав поліцію? Якась нескінченна низка фантасмагорій і безглуздих вчинків... дикість, майже божевілля... мене в цій країні вже більше ніщо не цікавило, і невдовзі я полетів додому.
– А що твій батько? Це була правда, що він смертельно хворий?
– Це була правда, але я спізнився й тут, – коли я повернувся, то встиг лише на поминки.
Після цієї історії я стала сприймати Олега ще похмуріше, ніж до неї. Я була впевнена в тому, що все, що він розповів, це звичайнісінька галюцинація – напевно, наївся чогось у Мексиці, там багато різної отрути. Маючи серйозні сумніви щодо його психічного здоров'я, я вирішила поговорити про це з Андрієм, адже сходження – це не прогулянка парком, де будь-якої миті можна піти додому.
<< íàçàä óïåðåä >>
