« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 07

Кабінка підйомника грюкнулась і, кілька разів хитнувшись, розкрилася в непролазний туман, – в радіусі двадцяти метрів не видно нічого, крім кам'янистого ґрунту подекуди з клаптиками мокрої трави, – тут щойно був дощ. Усі розгублено озираються довкола, не знаючи, що робити в цій непроглядній хмарі, яка до того ж загрожує новим дощем. Якого біса ми приперлися сюди в таку погоду?

– Посидимо трохи в кафе, може туман розійдеться? – Мені не хочеться лізти в це мокре місиво.

– Трав’яний чай будеш?

– Буду:)

– Що тебе так розвеселило?

– Згадала, як Шафі дуже поважно розповів мені про одну позитивну якість цього місцевого чаю, – його збирають незаймані дівчата.

– Невже? ...Як люди все ж таки люблять втрачати розум! Незайманість викликає особливі форми божевілля... Ніяк не можу усвідомити, що живу в справжній божевільні. Адже той, для кого незайманість має ТАКЕ значення, не може бути пристрасним, еротичним... Я переконаний, що таке ставлення приховує не що інше, як повну фригідність.

Хочеться сміятися, але я стримуюся, бачачи, що мій легковагий настрій не дуже поєднується з серйозністю, з якою Дені відповідає на запитання.

– Але це ж не завжди наш власний вибір – бути такими сором'язливими, затиснутими, нам же всім нав'язують певні уявлення, і не дуже просто з них викараскатися, тому не думаю, що ось такі умовиводи «які є всі незаймані дівчата» мають підґрунтя. Ми всі різні, кожна людина зрештою є...

– ...особливим всесвітом?:)

– Ну щось на зразок цього, не знаю, як це сформулювати ...

– Думаю, що ти просто злизала цю фразу десь, тому й не знаєш, як сформулювати, не схоже, щоб ти й справді про це думала... Знаєш, зазвичай я не маю симпатії та інтересу до тих, хто в кожній людині натужно прагне побачити всесвіт, на мій погляд це свідчить не про широту душі, а про нудотний страх мати свою думку, про тотальну імпотенцію, про нездатність виявляти свої уподобання та висловлювати свої бажання. А що можна чекати від людини, яка боїться вільно проявляти свої бажання, яка навіть не прагне до того, щоб щиро розібратися – які ж вони – її пріоритети? І страх цей зрозумілий, адже якщо розібратися, що ти хочеш, то що потім робити з бажанням це отримати? І «добре», якщо це бажання відповідатиме тим стереотипам, які в тобі живуть, а якщо ні? Доведеться жити або в постійному отруйному розладі, або почати робити якісь кроки, які можуть виявитися необоротними, а хто готовий до того, щоб життя його змінилося необоротно, та ще й із непередбачуваними наслідками? Набагато простіше засунути свою щирість якомога далі, а на поверхні тримати показну миролюбність та безхребетну широту поглядів, що видається за зразок здорового екуменізму. Коли в мене вистачило нарешті сміливості визнати малу частку правди про себе, я став ще нещаснішим, ніж був до цього, але я не шкодую про те, що втратив і комфорт, і вдоволеність, і заспокоєння. Краще здохнути, ніж мирно прожити в цьому все життя.

Не чекала, що ось так, у кафе, у Шрі Нагар можна зустріти такого співрозмовника. Одразу вилізли хижі лапи – ось би привласнити цього хлопця собі! Але зараз же стало нудно – не хочу упакувати свій інтерес у картонку буденності. У мене вже виробилася алергія на всіляку сімейність, – коли чую фрази на кшталт «Вони разом уже десять років», миттю підступає огида – немає сумнівів у тому, що хоч би ким були ці люди, їх спільне життя – це панування нудьги, байдужості, сірості... Та й за два роки вбивається все, що колись було живим, надихаючим, радісним. Знову ж таки – не вистачає рішучості та щирості, щоб визнати це й розірвати стосунки... Нудить від самого словосполучення «наші стосунки».

Щойно прибула кабінка фунікулера вивалює на траву галасливу купу молодих індусів. Страшенно шумлять, метушаться, співають, штовхаються, – це виглядало б природно, якби їм було років по десять, але бути такими у двадцять, тридцять... Обличчя, що нічого не виражають, вирячені очі. Добре хоч не агресивні... Заваливши до кав’ярні, вони звичайно ж не можуть пройти повз нас із Дені. У своїй дружелюбно-нахабній манері пара індусів зразу ж підвалюють із проханням з ними сфотографуватися. Відмовляю якомога ввічливо, але вони тільки вдають, що відстали, – відходять на кілька кроків і намагаються сфотографувати мене так, щоб я не помітила. Доводиться обертатися так, щоб їм дісталася тільки спина. Потупцювавши якийсь час і так нічого й не впіймавши, вони вливаються назад у свій рій.

Незважаючи на те, що я начебто нічого й не зробила проти своєї волі, все одно було відчуття деякого отруєння, яке неминуче виникає, коли робиш те, що не хочеш.

– Як же мене дратує ця настирлива увага. Коли б ти був дівчиною, ти б зрозумів... Вони постійно хочуть зі мною фотографуватися. Що вони потім робитимуть із цими знімками? Показуватимуть своїм родичам, мовляв ось який я крутий, з іноземкою фотографуюся? Я вже взяла собі за правило їм рішуче відмовляти, хоч раніше мені здавалося це незручним.

– Взяла за правило рішуче відмовляти??

– Так, а що тебе дивує? Ти вважаєш, що це ...

– Мене дивує те, що ти відмовила їм аж ніяк не рішуче! Швидше навпаки – винувато.

– Так, справді... але напевно це не так важливо, це дрібниця, головне, що я відмовляю.

– Тобто ти думаєш, що це суща дрібниця, і «мене не убавиться»? Я теж раніше так думав, а потім раптом зрозумів, що неабияк убавиться, і якщо я нічого не зміню в своїй позиції, то так і все життя втрачу. Треба ж, ситуація повторюється один в один.

– Яка?

– Один чоловік... ну неважливо хто він, взагалі один дуже цікавий чоловік теж звернув мою увагу на те, що я обдурюю себе в дрібницях, і сказав, що немає нічого важливішого за дрібниці – великі дурощі затримуються ситом аналізу, перекручуються, гасяться, а дрібні прослизають і різко жалять. На його думку саме уважність до дрібниць відрізняє справжнього шукача істини від фантазера.

Безумовно, Дені має дещо суворий настрій, але це не відштовхує, в цьому не відчувається ні зверхності, ні агресії. Що ж у цьому є? Таке близьке й ніби давно забуте... Він говорить те, що мені насправді цікаво! Ніяк не можу це остаточно визнати – спочатку проковтую його фрази, не замислюючись, бо заздалегідь знаю, що з людьми нудно, що в кращому разі я почую злизані десь філософські або езотеричні фразочки, за якими немає зовсім нічого, – ні роздумів, ні роботи, ні пошуків, ні реального досвіду. А цей хлопець, схоже, самостійно думає, – таке взагалі буває?:) ... Хоч іноді здається, що при спробі відірватися від стереотипів, його часом дещо пересмикує й завалює кудись на протилежний бік тотального заперечення .

Виявилося, що Дені трохи знайомий із цією місцевістю, і оскільки погода могла змінитися будь-якої миті, як це часто буває в горах, то, допивши чай, вирішуємо не відкладати кінну прогулянку. Піти нашим слідом більш ніхто не захотів, і незабаром ми залишилися насамоті одне з одним і туманом.

Я маю зовсім невеликий досвід подорожів верхи на коні, але Дені запевнив, що проблем не буде – коні тут добре видресирувані й відчувають найменший порух ніг вершника. Так воно й вийшло. Дотик лівої ноги до лівого боку, і кінь повертає ліворуч, правої – праворуч, двома ногами разом – припускає трохи вперед, легкий натяг повода – уповільнює ходу. Раніше мені здавалося, що кінь – щось на зразок машини, якщо не встежиш, то куди-небудь вріжешся, але страхи виявилися зовсім безпідставними – коли кінь не відчуває твердого управління, коли ти даєш йому зрозуміти, що просто віддалася своїм думкам, то він сам прямує звичною дорогою й обирає оптимальну траєкторію. Досхочу награвшись із «рулюванням», я навіть трохи проїхала риссю, але кілька разів відчутно вдарилася попою об крижі коня, після чого повернулася до стежки, і ми з Дені рушили вперед пліч-о-пліч.

Невдовзі туман зник, небо несподівано стало сонячним і ясним, ген-ген долі між клубами туману як морська раковина розкрилася зелена долина. Часу попереду багато, гори довкола купаються в легкому тумані, негуста рослинність не заважає бачити їх. Ми мовчимо, іноді перезираємось, кожен думає про своє.

Раптом Дені заговорив. Заговорив так, наче продовжував перервану на мить розмову, несподівано пристрасно, начебто прорвалося щось наболіле:

– Я не вперше в Індії, я багато де бував тут, я часто заглядав людям у вічі, я хотів знайти відповіді на питання, що мучать мене, але все те, що я чув, не давало ні радості, ні надії, в тому не відчувалося ніякого життя, нічого справжнього. – Він замовк на кілька секунд, наче зважуючи, продовжувати чи зупинитися. – Я не можу прожити своє життя просто так, я не можу й не хочу цього! Я не знаю, як живуть усі ці люди, що проводять в турботах або розвагах день по дню й не мучаться пошуками головного сенсу свого життя, головного змісту, того, що наповнило б його по самі вінця. Я бачив тут чимало людей, що називають себе Вчителями, але в їхніх очах не було іскри пошуку істини, не було відчайдушного прагнення жити, яке я хочу знайти. Якщо говорити в цілому, то загальна риса всіх цих учителів – вдоволеність, сита вдоволеність. А найчастіше це просто бізнес або хобі. Я не міг змиритися з тим, що й тут, в Індії, я так і не знайшов тих істот, які були б живими носіями якогось особливого Знання – яке веде, відкриває, народжує заново, і я не хотів миритися, я вирішив, що шукатиму до останнього, адже мені нема чого втрачати, я не хотів нічого іншого. Знаєш, я покинув свою роботу. Навіщо мені робота? Грошей начебто вистачає. Я кинув все те, чим живуть мої друзі у Франції, я кинув по суті навіть цих своїх друзів, тому що немає між нами головного... За останні два роки я приїжджаю додому раз на півроку, знімаю гроші та знову їду сюди – тут цих грошей аж надто вдосталь, але не вистачало головного – тієї істини, по яку я приїхав. Я просто не знав, що я робитиму, якщо так і не знайду її...

Якби за найближчим поворотом стежки раптом з’явилося синє море, я й то була б менше їм здивована, ніж цим пристрасним монологом. Дені, здавалося, вже пожалкував за сказаним, йому явно ніяково, і я немов у відповідь теж зніяковіла, і деякий час ми мовчимо, але це вже не безтурботне мовчання, воно готове вжалити. Нарешті, наважуюсь порушити тишу й теж що-небудь сказати у відповідь.

Люди вважають, що це вони ведуть розмову. Насправді розмова веде їх, а вони як конячки, керовані поводами, ідуть за нею. Ось і я почала говорити зовсім не те, що хотілося б сказати. Говорю, що бачу, що йому ніяково, що немає приводу бентежитися, що мені цілком зрозуміле його прагнення, що я й сама шукаю істину і тільки за нею сюди й приїхала, і що мені дуже симпатичні його слова і він сам... Ні, все, час заткнутися, – досить пишномовності, все це не те, воно не має ніякого співзвуччя з тією симпатією, що накрила мене з головою, і кожне слово відводить від цього почуття все далі.

– Це все не те, Дені, це гладкозвучний смітник, а не живі слова, не знаю, чому я стала це говорити. Хочу сказати зовсім інше, але не знаю як.

– Майє, іноді я ясно відчуваю, що для мене це питання життя чи смерті, а іноді мені здається, що може так трапитися, що я ніби засну, повернуся до себе у Францію й зроблюся обивателем, або стану звичайним мандрівником... – в його голосі більш немає розпачу, скоріше тривожність, немов благоговіння перед тими шляхами, які лежать десь попереду й ніхто не знає – які вони саме для нього.

– Ти кажеш «не знав», «думав», «не міг змиритися з тим, що нічого не знайшов» – все в минулому часі, а... зараз щось змінилося?

– Майє, – він зупинився, взяв мої поводи, притяг мого коня до свого, погладив його морду та глянув мені у вічі. – Насправді я щось знайшов у своїх подорожах, дещо, але я відчуваю, що в цьому є якийсь особливий запах, подих чогось справжнього, це вселяє в мене надію, це зачіпає мене так глибоко, і я... я боягуз, Майє, я боюся перевірити цей шанс, тому що боюся його втратити, боюся або не зуміти, або, зумівши, виявити там ще один глухий кут. Я хочу розповісти тобі про цю історію, вже цілий рік я не знаю, що з нею робити, я інколи навіть боюся думати про неї, просто гріюся близько... як біля вогнища... в ній є подих надії, і я боюся її, як бояться втратити останню надію. Ти мені дуже подобаєшся, я відчуваю в тобі і пристрасть до життя, і холодний розум... і щось іще... і в мене вперше за весь рік виникло бажання розповісти про цю зустріч... Тобі. Тобі цікаво?

Мовчки киваю головою, хоча насправді хочеться кинутись на нього, дивитися в очі, говорити йому, що це вражаюче, що такого не може бути – якась випадкова зустріч у кафе, і така близька істота!

– Це було якраз рік тому. Я повернувся до Франції, узяв гроші й спочатку подумав змінити обстановку та з'їздити до Латинської Америки чи  Австралії. Ніяк не міг вирішити – куди ж поїхати. Чомусь це питання здавалося дуже важливим – напевно тому, що в подорожі Індією я завжди бачив передусім пошук істини, а поїхати куди завгодно ще було для мене рівнозначно тому, щоб відмовитись від цього пошуку на користь банального отримання вражень.

Нарешті мені наснився сон: дуже стара, занедбана будівля, не трухлява, цілком міцна, але з усіх її пір немов сочилася старовина. Вона стояла неподалік від річки – метрів зо тридцять. Широкі мармурові сходи йшли від самої води до входу всередину. Контури будівлі були розпливчасті, хоча більш за все вона була схожа на стародавній шиваїтський храм, – таких багато на березі Ганги чи Індійського океану.

У цьому сні я почув дуже дивний звук, – низький, густий, тягучий і сильний, він ішов спочатку зсередини будівлі, а потім неначе зсередини мене, і щось противилося в мені всупереч моєму бажанню, але я подолав цей опір і віддався, і тоді звук заповнив мене – геть усього, цілком. Знаєш, щось схоже можна відчути, якщо встати поруч із гігантським дзвоном, коли він звучить... Цей звук кликав мене, запрошував, вабив, струмуючи зверху вниз, перетворюючи все тіло на напружений потік радості... Коли я прокинувся, я плакав від того блаженного прагнення, яке пережив, віддавшись цьому звукові.

Дивним чином після цього сну з'явилася абсолютна ясність, – мені цілком виразно хотілося  саме в Гімалаї й нікуди більше, причому негайно. Того ж дня я полетів до Непалу.

Ніяких певних планів чи термінів у мене не було, тому коли я прилетів у Катманду, для мене були відкриті всі маршрути. Так, Майє, в Непалі – СПРАВЖНІ Гімалаї, обов'язково їдь туди, обов'язково! Це не передати ні словами, ні фотографіями, ні кінозйомкою, це щось неймовірне.

Наступного ранку я полетів до Джомсому – маленьке селище між двома восьмитисячниками – Аннапурною та Дхаулагірі. Там дуже гарно, і можна вільно гуляти по широких стежках. Мені хотілося повної самотності, і о четвертій ранку я вирушив з гестхауза на дорогу до Верхнього Мустанга. Я думав, що просто прогуляюсь, тому що цей район закритий для натовпів туристів, і перміт на вхід коштує 700 доларів для однієї людини, але на чек-посту нікого не було, і я вирішив не зупинятися.

Кілька днів я без перешкод блукав туди-сюди, і зрештою зупинився в невеликому селищі поблизу Ло-Мантанга. Без наплічника я відчув себе куди вільніше й міг далеко йти в гори, де не було жодної живої душі, і одного разу за невеликим відрогом гірського хребта я несподівано натрапив на гарний тибетський монастир. Було таке враження, що він ширяє над землею! Я одразу зрозумів, що хочу дійти до нього, і спочатку мені здалося, що це забере лише півгодини, але зрештою на підйом пішло години три. Зустріли мене привітно, спокійними посмішками. Ніколи не бачив, щоб тибетці, а найпаче ченці, демонстрували цікавість, тож я так і не зрозумів, – їм і справді не цікаво подивитись на іноземців, чи вони просто не хочуть бентежити своєю увагою.

Знаками я пояснив, що прошу дозволу залишитися. Вони з несподіваною радістю погодилися, дали мені кімнату та їжу. Я ще ніколи не бачив такого гарного місця, яке б мені сподобалося ТАК сильно. Навіть промайнула думка, що можна було б тут залишитися надовго, на кілька років, а може й на все життя... Було ще темно, коли мене розбудив гучний шум – кінське іржання, різкі звуки тибетських велетенських горнів, глухий гомін. Спочатку здалося, що це сон, такими нереальними були ці звуки, вони ніби вирвалися чи то з далекого минулого, чи то взагалі з іншого виміру... Коли я зрозумів, що не сплю, то відразу схопився й пішов на шум. Увесь двір монастиря був заповнений тибетськими ченцями, серед яких вирізнявся один чоловік, чомусь я відразу подумав, що це якийсь верховний Лама. Він був високим і виглядав міцним, але головне – в нього був дуже пронизливий, дуже твердий і глибокий погляд... Знаєш, Майє, твій погляд схожий на погляд того Лами – я одразу звернув на це увагу.

Раптом я дуже ясно зрозумів, що якщо зараз не підійду до нього, то можу втратити свій єдиний шанс знайти найважливіше. Я дуже хвилювався, бо не знав, чи можна ось так підійти до такої людини, чи не виженуть мене за це... Але мене тягнуло до нього як магнітом, і я пішов... Ченці чемно розступалися переді мною, і зненацька я опинився просто перед ним – прямо під його поглядом, від якого виникло таке відчуття, наче я стою на високій горі, і мене наскрізь продуває теплий вітер. Відчуття було з одного боку незатишним, а з іншого боку дуже пронизливим, наповненим. Я розгубився, бо не знав – як поводитися, не знав, що сказати йому, і водночас я хотів вслухатися в цей момент, – сталося щось дуже важливе, але я ще не встиг зрозуміти – що саме. Я подумав, що може так на мене вплинуло незвичайне поєднання всього того, що оточувало – м'яко відречені обличчя тибетських ченців, різкі фарби їхнього вбрання, приглушені ранковою темрявою, звуки – ті ж самі, що лунали тут ще тисячу років тому. Лама ледь посміхнувся, бачачи, що я завмер, і несподівано прийнятною англійською мовою запросив прийти до нього сьогодні опівдні.

...За годину до полудня я вже бігав монастирем, викликаючи заливчастий сміх хлопчаків-ченців, намагаючись випитати знаками – де той поважний Лама, що запросив мене в гості.

Лама прийняв мене в невеличкій кімнатці на другому поверсі гомпи. Ченець, що привів мене, вклонився й вийшов, ми залишилися сам на сам. Ламу звали Лобсанг, у відповідь на мої розпитування він сказав лише те, що є майстром тантричної медитації, що зараз перебуває в тривалій подорожі, що іноді тривалий час буває в монастирях у Дарамсалі, Дарджилінзі, Варанасі й на Шрі Ланці, де зустрічається з іншими ченцями, проводить заняття, приймає іспити. Звідси й його непогане знання англійської мови, тому що у всіх цих місцях повно іноземних туристів, і крім того він знайомий з кількома ченцями, які приїхали до Індії з Франції та Англії, прийняли чернецтво і вже кілька років живуть тут, повністю асимілювавшись. Останніми роками тибетські ченці, особливо в монастирях, розташованих у місцях масового туризму, активно вивчають англійську, і в одному класі можна часто побачити і старого ченця і маленького учня, які старанно намагаються подужати іноземну мову.

Я силкувався розповісти Лобсангові – що привело мене до Індії, але всі слова здавалися порожніми, та й як висловити те приховане прагнення, яке ніколи не виходить ясно й виразно на поверхню свідомості, а лише б'є живим і чистим джерелом десь глибоко всередині? Лобсанг просто та відкрито дивився мені в очі, поки я говорив, і здавалося, що цей погляд проникає в мене, і мої слова відчувалися щодалі недоречнішими, а тиша в проміжках між ними набула такого таємного звучання, що зрештою я зупинився на півслові й замовк.

Лобсанг деякий час сидів нерухомо, немов вслухаючись, вчуваючись у свої думки, а потім сказав, що тиша може розповісти набагато більше, ніж слова, для того, хто вміє її слухати. Він додав, що тиша веде нас туди, куди слова відвести безсилі, однак слова теж потрібні, бо не володіючи ясним розумом, людина попросту загубиться в краю безмовності. Сказавши це, він несподівано голосно й заливисто, як дитина, розсміявся. Його коротка промова справила на мене надзвичайне враження. Мене вразив не зміст сказаного ним, а те – ЯК він це говорив. Якщо б те ж саме сказав я, це прозвучало б пишномовно, глибокодумно, претензійно або навіть безглуздо, а він сказав про це так просто і так спокійно. Слухаючи Лобсанга, я несподівано зрозумів цілком ясно, що пишномовно звучить лише мова фантазера, мрійника, а коли ти говориш лише про те, що є для тебе реальністю, то штучності не виникає, і мова набуває несподіваної моці і здатності розсіювати непорозуміння.

– Так, точно! – Я перервала Дені й розсміялася. – Колись мені здавалося, що журналістика – це щось дуже цікаве, і коли я говорила про неї, то мова моя лилася велично:) Коли ж я почала вчитися на журфаку, а надто коли почала працювати журналістом, я зіткнулася з прозою життя віч-на-віч і виявила, що тепер більш не здатна говорити про це в колишній манері, і людям стало просто нецікаво мене слухати.

– Так, і я тут в Індії багато чув, як різні люди говорять про свою практику – це й паломники, що приїхали вчитися йозі, і самі викладачі йоги – і завжди в їхній мові ось ця штучність, зарозумілість, заклопотаність, наче тебе заманюють і бояться, щоб рибка не зіскочила з гачка. Лобсанг був першою людиною, яка говорить ТАК, що було абсолютно ясно – він розуміє, про що говорить, і не якось там абстрактно розуміє, а ЦІЛКОМ точно розуміє, бо він говорить про свій реальний досвід. І ще я був уражений до самого серця його сміхом – напевно, навіть ще більше, ніж його словами. Ніколи не чув нічого подібного. Так, напевно, сміються діти в раю, зовсім маленькі діти, які ще не зазнали жодної турботи в своєму короткому житті, які ще жодного разу не насупились. Голосно, відкрито, безпосередньо, заразливо. Ніякі слова не могли б відкрити його більше, ніж цей сміх. У ту ж мить я відчув до нього таку пронизливу близькість, якої ніколи ні до кого не відчував ні доти, ні потім. І зараз, якщо я хочу налаштуватися на переживання невинності, відкритості, я згадую його сміх, і... як мені шкода, Майє, що я не можу передати тобі мої спогади... я впевнений, тобі б сподобався цей Лама.

На кілька хвилин ми замовкли. Дені, напевно, поринув у спогади, а я замислилась над тим, що поділяю його побоювання – ті, про які він говорив, коли розповідав про страх втратити єдиний клаптик надії. Його розповідь була такою гарною спочатку, що я почала побоюватися якогось банального кінця. Навіть промайнула думка відволікти його якою-небудь розмовою – не хотілося псувати враження. Я так легко можу уявити, що закінчиться все якось тривіально – наприклад, Лама йому скаже, що треба сто тисяч разів вимовити «Ом мані падме хум», і тоді всім буде щастя... Скільки я розчаровувалася в закінченнях, будучи захоплена передмовою! Скільки разів наприкінці я знаходила лише різнобарвну мильну бульбашку... Скільки обіцянок, і кожного разу – розчарування. Пам'ятаю, з яким захопленням і передчуттям я читала «Гру в бісер» – вся книга підводила до чогось, обіцяла в кінці таки розкрити суть Гри, і що в результаті? Нічого... ну тобто взагалі нічого. Те ж саме було з Кафкою... те ж саме що тобі показують красиву книгу з печатками, з підписами, зі стрічками, із вступом, передмовою і післямовою, в яких поважні люди пишуть про те – як важливо те, що там всередині, як це мудро, а розгорнувши книгу, ти бачиш там багатий папір з вензелями, але без тексту. Скільки я перечитала книг з йоги, з медитації, з психології... хтось радить у різних позах сидіти, хтось якось дихати, хтось розводиться про богів, підсвідомість і надсвідомість, монади і дхарму, а в сухому залишку – нічого. Просто ментальна мастурбація в ліпшому разі, а в гіршому – відверта комерція.

 – Дені, тільки не кажи мені, що треба сто тисяч разів вимовити «Ом мані падме хум», добре?

Він здивовано втупився в мене, завмер у подиві, а потім голосно зареготав, так що його кінь здригнувся, фиркнув і відскочив убік.

– Тепер ти мене розумієш, Майє!

Дорога привела нас до невеликого струмка, що стрибає по нагромадженням каміння зверху з великих скель.

– Пішли нагору, там гарно, – Дені допоміг мені злізти з коня, ми прив'язали коней і пішли вгору струмком.

Мене хлібом не годуй, дай десь полазити, це таке задоволення – легко стрибати по каменям, немов літати над їх хаосом, відштовхуючись, приземлюючись, знаходячи точку опори в останню мить, тож я досить швидко поскакала вгору і невдовзі виявила дуже зручну місцинку, де дві пухкі трав'янисті купини розкидалися на великому камені навпроти одна одної. На одну з них я й сіла.

Струмок з легким шелестом тікає під камінь, і рідкісні бризки ледве долітають до мене. Через кілька хвилин з'явився Дені й примостився на сусідній купині. Стало жарко, і я задерла вгору маєчку, відкривши животик, що скучив за сонцем. Знявши кросівки, я витяглась і примостила лапки на коліна Дені. Він дуже ніжно обхопив мої ступні долонями, ледь погладжуючи їх так чуттєво, ніби намагаючись просочитися крізь тонку тканину шкарпеток. Я завжди відчуваю – чи доступна людині тонка еротична насолода, коли тіла відкриваються одне одному ласкаво, наче прикриваючись вуаллю. Таку тонку еротичну насолоду немислимо переживати з людиною, до якої не відчуваєш ніжності, ласкавої симпатії, радості впізнавання близької істоти. Вона саме й виростає з цієї симпатії, будучи її продовженням. Із сексуальними відчуттями все інакше, оскільки вони йдуть у протилежному напрямі – спочатку дотик, потім сексуальне збудження, і тільки потім це може викликати сплеск ніжності й симпатії, а може й не викликати, і якщо їх немає, то секс залишається просто більш-менш інтенсивним задоволенням, що прагне прорватися оргазмом і залишає після себе мутне вдоволення, на межі розчарування. Коли я тільки-но починала реалізовувати свої сексуальні бажання, то тут уже було не до еротики, хотілось якнайшвидше отримати те, чого так довго була позбавлена – схопити якомога скоріше й більше, щоб компенсувати недоотримане. Якби нас не привчали з раннього дитинства до того, що секс – це «фе», якщо була б можливість удосталь пеститися з однолітками, якби не жахлива нетерпимість оточення до дитячих еротичних бажань, то пізніше ми не були б настільки одержимі жагою або ненавистю до сексу, і будували б свої стосунки скоріше на симпатії та ніжності, ніж на округлості форм і готовності чи неготовності віддатися. Коли я була дитиною, мені так хотілося ніжності, а замість цього я отримувала лише удари словами й руками.

Я ніжилася на сонці та думала про се і про те, а тим часом Дені ніжно перебирав пальчики на моїх лапках, погладжував п'яточки, злегка їх потискуючи, і ось уже приємна знемога підіймається вгору від ступень, на своєму шляху наче злегка зачіпаючи щось у глибині живота, потім зливається з іскристою ніжністю в грудях і проникає ще вище, перетворюючись на лоскотливу тонку насолоду в горлі, випаровується сонячним серпанком і підіймається кудись наді мною... і це краще за будь-який секс, їй-богу...

– Що сказав Лобсанг, Дені? Я маю на увазі – що він сказав по суті? Я хочу знати, я хочу саму суть, давай її сюди негайно. Хоч би якою вона була – принаймні вона ніяк не змінить тих почуттів, що в мене народжуються від твоїх рук, тож сміливіше!

Дені злегка зніяковів, що мене здивувало – він виглядав досить досвідченим і розкутим – невже я його додумала до вмілого коханця? (Може він взагалі незайманий ??:))

– Не так усе просто... Я так досі й не розумію: те, що він сказав мені – це по суті чи не по суті? З одного боку ніби він висловився цілком конкретно, а з іншого... чомусь я не можу збагнути – як це можна перетворити на реальність.

– Дені!! Не томи, а то я заберу в тебе мої ніжки.

Загроза подіяла, і Дені продовжив свою розповідь.

– Я стояв перед ним і розумів, що не маю чого запитати в нього, адже поставити питання – це не так просто. Уяви собі, що перед тобою людина, яка володіє всією повнотою знань, і в тебе є можливість задати питання – одне запитання, в яке ти вклав би весь свій пошук, увесь свій розпач, всю свою надію. У голову полізли всілякі безглузді запитання на кшталт «А як мені опинитися в нірвані» або «У чому суть вчення буддизму», але я розумів, що це все зовсім не те, я усвідомлював, що перед цією людиною ніщо подібне неможливо, всі «розумні» слова просто обсипалися, як пил, я відчував, що не можу їх вимовити щиро – це було би брехнею, тож залишалося лише сказати щось просте – таке просте, що й вимовити вголос це здавалося непотрібним. Я був у розпачі – моє життя настільки порожнє, що навіть нема чого запитати, а як же я знайду відповідь, якщо не можу поставити питання??

Лобсанг підняв руку й долонею зробив заспокійливий жест. Потім він заплющив очі та посидів хвилину-дві мовчки й нерухомо. Я дивився в його обличчя та не міг відірватися. Ніби невидиме світло осявало його зсередини. Його не можна назвати гарним в звичайному розумінні цього слова – воно не має красивості та досконалої пропорційності форм, риси обличчя навіть дещо грубуваті, суворі, але це не те, що можна побачити на обличчях звичайних людей. На його обличчі немає жодного відбитка агресії, претензії чи самовдоволення, а лише особлива суворість, серйозність, наче він вдивляється з борту свого корабля в неспокійне море, і готовий у разі чого без вагань виконати свою важку роботу та провести корабель крізь бурю. Дивним чином ця серйозність не була похмурою і тим більше стурбованою – вона була іскристо радісною, хоч я й досі не розумію – як одне може поєднуватися з іншим, і якщо б я сам не бачив обличчя Лобсанга, а чув би лише свій власний опис, то напевно так і не зміг би уявити собі це, і уявив би щось звично напружене або звично розслаблене.

Коли Лобсанг розплющив очі, він сказав мені дивні речі. Він сказав, що істина відкривається кожному, хто щиро її шукає, і люди не знаходять її не тому, що вона закрита за сімома печатками, а тому, що вони тільки роблять вигляд, що шукають її, а насправді шукають щось інше, але не хочуть в цьому собі зізнатися. Він сказав, що навіть серед тибетських ченців багато таких, які не шукають істину, які навіть під час медитації думають про те – чи скоро вони досягнуть просвітлення, і про те – коли ще не пізно буде піти з монастиря, одружитися й завести своє господарство, якщо їх практика не буде йти успішно.

Він сказав, що події, які трапляються зі звичайною людиною, нікуди не ведуть, бо звичайну людину не цікавить істина, її цікавить майно, увага інших людей, отримання вражень, суперечки про се і про те, і зрештою життя перетворюється на смітник, і події, що трапляються з людиною, це просто одна із секцій цього смітника.

Він сказав, що є простий спосіб знайти свій шлях у всіх сенсах цього слова – і в найпростішому, і в найглибшому. Для цього треба «почути» особливий поклик зсередини, і коли ти його «почуєш», ти ніколи не поплутаєш його з чимось іншим, ти ніколи не віддаси перевагу чомусь іншому над цим покликом, він здаватиметься найпотаємнішим, найсолодшим, найвищим у твоєму житті, і саме тому цей поклик і буде вказувати на твій шлях, і він сам стане твоїм шляхом, тому що тобі доведеться змінювати своє життя для того, щоб він не покидав тебе, щоб «чути» його частіше й глибше, щоб ставати тим, що він відкриває в тобі.

Він підкреслив, що слово «чути» він вживає в переносному сенсі, що коли виникає цей поклик, то ти сам стаєш ним, і немає нікого, хто міг би його чути – ти сам і являєш собою цей поклик.

Сказавши все це, він замовк і запитливо поглянув на мене, наче намагаючись відчути – як я ставлюся до сказаного. Цього разу проблем із питанням не було, і я відразу ж його поставив: «Лобсанг, ЯК зробити так, аби почути цей поклик. ЩО мені робити, Лобсанг – що конкретно робити?»

Він кивнув і сказав, що для того, щоб почути поклик, треба стати тихим, дуже тихим всередині, бо коли наше затьмарене життя шумить, коли думки, бажання, негативні емоції безперервно змінюють одне одного, то в цьому шумі тобі не почути цей тихий поклик. Коли поклик народжується, він звучить дуже тихо, і лише після довгої практики він починає звучати дедалі голосніше, поки не набуде повного звучання, що захоплює цілком, кожну клітинку душі і тіла, наповнюючи тебе могутньою блаженною вібрацією. Я бачу, сказав він, що тобі знайоме те, про що я говорю.

Я здивувався з його слів і навіть зібрався сказати, що він помиляється, що в мене ніколи нічого такого не було, і я хоч і розумію те, про що він говорить, але лиш інтелектуально, я розумію лише опис, а не саме переживання. Але Лобсанг так дивився на мене, що я замовк, ледь почавши, і тут мене осінило – ну звісно ж, це саме ТЕ – той «звук» зі сну! Лобсанг точно висловив те, що я не спромігся висловити сам – те, що цей звук і зовсім не був звуком, просто слово «звук» було найбільш вдалим, і він був насичений цією дивною повнотою, у якій є все. Це був саме поклик, який нікуди не кличе, який і являє собою шлях. Туманні спогади знову спалахнули дуже яскраво, я знову пережив все це дуже чітко, і Лобсанг, посміхнувшись, кивнув – «ось бачиш ...»

– Чи запитав ти його – як стати тихим, як це зробити? – Я була трохи розчарована почутим, я так і чекала, що тепер буде щось на зразок «заспокой свій розум» або «збагни, що все в цьому світі ілюзія» або «уяви, що всі живі істоти в минулому житті були твоїми матерями та полюби їх усіх», після чого можна буде вставати та їхати додому, тим більше що вже час вечеряти.

Я підтягла ноги й почала взуватися.

– Так, звичайно спитав. Він сказав – перш за все треба припинити відчувати негативні емоції.

– Ага, ну зрозуміло...

Я затягла шнурки та встала, ноги трохи затерпли.

– Пішли, Дені, вже час, я зголодніла й трохи втомилася, а нам ще півгодини скакати назад до підйомника.

Назад ми їхали мовчки, часом переходячи на дрібну рись, я справді втомилася, говорити ні про що не хотілося. Немов вторуючи моєму настрою, знову наповз туман, клаптями повисаючи на приземкуватих деревах, обдаючи вогкістю.

– Прощавай, морда! – Я поплескала свого коня, віддаючи поводи конюхові. – Більше ми з тобою не побачимося, наша спільна подорож скінчилася.

Дивлячись у його великі очі, я раптом так гостро відчула біль розлуки, що схотілося розплакатися. Я ніколи, ніколи більше його не побачу, ніколи... вічність розводить нас, і колись вона розвіє й мене саму... як це безглуздо – раптом відчути біль розставання з якимось конем... та ні, не безглуздо, просто прорвалося щось усередині та більше не хоче заростати.

До машини ми йшли теж у повному мовчанні. Шафі, побачивши мене, повеселішав (скучив, мабуть:), галантно відчинив двері.

– Мем.

– Дякую, Шафі. Бувай, Дені, заглядай у гості, якщо буде бажання. Можна сьогодні ввечері, тільки пізніше, мені хочеться повечеряти та повалятися в ліжку, може я навіть трохи посплю, а годині о 9 приїжджай до мого «готелю», посидимо, поговоримо ще. Шафі, адже якщо він візьме шикару, човняр зможе за назвою знайти твій дім?

– Так, мем, звісно, це те ж саме, що і в місті. Ось, про всяк випадок, – він простягнув Дені візитку.

– Я обов'язково приїду сьогодні. Якщо ти спатимеш, я можу тебе розбудити?

– Так. Шафі, покажеш Дені мою кімнату.

Шафі, мабуть, зрозумів, що між нами зароджуються не тільки дружні стосунки, і змовницьки підморгнув.

– ОК, мем, як скажете.

 

<< íàçàä

óïåðåä >>