« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 06


...Це було два роки тому. Мій тодішній коханець був професійним альпіністом... можливо тому я в нього й закохалася? Мене з раннього дитинства зачаровувало все, що стосувалося скель, засніжених вершин. Хоча навряд чи тільки через це, - крім кількох знаменитих своєю складністю вершин у його арсеналі було ще першокласне сексуальне чуття... Я довго вмовляла його взяти мене на сходження, але через свою статуру не підходила як напарник, тому що не змогла б підстрахувати в складній ситуації. І ось нарешті з'явився його старий друг. Він провів три роки в Мексиці в пошуках шаманів і нагвалів, але нібито так нічого й не знайшов і повернувся до Москви. Це був початок квітня, часу було якраз достатньо для того, щоб підготуватися до сходження на травневі свята, і незабаром у мене був льодоруб, кішки, великий наплічник, величезний пуховик і безліч усілякого іншого спорядження, яке мало врятувати від нічних морозів, безжального вітру та сніжної завірюхи. Одягнена «по всій формі», я нагадувала гібрид космонавта та прибульця з іншої планети, і коли в Москві почалася справжня весна, ми вирушили в зиму, правда, зовсім не таку, до якої я звикла.

Олег відразу привернув мою увагу своєю неагресивною відлюдністю й дещо дивною зовнішністю. Я не могла зрозуміти, в чому була ця дивина, але він був із тих, про яких говорять «не зі світу цього», причому іноді ці люди виявляються справді божевільними, а іноді навіть дуже адекватними та тверезомислячими. З приводу Олега в мене поки не склалося певної думки, але перебувати поруч із ним наодинці було трохи тривожно. Я не могла виділити якихось видимих причин для цієї тривожності, і все чекала моменту, щоб нарешті прояснити, що ж це за людина, але він, схоже, не горів бажанням зі мною спілкуватися. Судячи з розповідей Андрія, раніше Олег був дуже товариською й відкритою людиною, «душею компанії», і така невідповідність минулого й сучасного збуджувала мою цікавість – чи не подорож Мексикою настільки кардинально його змінила, тому я чекала будь-якої слушної нагоди, щоб розпитати його про те, що ж із ним сталося за останні два роки.

Події розвивалися швидко. Прокинувшись рано вранці вдома у Андрія в Зеленограді, вже до обіду ми були в Мінводах, узяли машину і, по дорозі заливши у пляшки з-під «Коли» бензин для примусів, вже біля четвертої години пополудні були в Хурзуку - останньому селі на шляху до Ельбрусу з його північної сторони. Така швидкість зміни обстановки вражала! У Хурзуку ми вивалили з таксі всі свої речі, дотягли їх купою до стежки, що веде вгору вздовж річки, і почали перепакування наплічників. Процедура здалася смішною - ми вивалили всі речі в одну грандіозну купу, розпихали їх по мішках, зважили кожен мішок безменом і розподілили по рюкзаках. Скільки ж тут було всього! Як ворону приваблюють всілякі блискучі штучки, так і мої очі постійно прилипали до кожної нової залізяки, і я настирливо з'ясовувала назву та призначення кожної: жумар, карабін, вісімка, льодобур, льодоруб, закладка, льодовий молоток, запасний насос для примуса, запасні прокладки для того ж примуса... він що - такий складний, цей примус? У результаті мій рюкзак важив близько 17 кілограмів, а хлопцям довелося тягти по 27, і кілька годин, що залишилися до темряви, були витрачені на рух угору, не залишивши сумнівів у тому, що підйом буде важким.

Вже через день ми були серед вічних снігів, протоптуючи в снігу траншею до гігантського «утюга» - скельного виступу. Незважаючи на труднощі й монотонність цієї роботи, я майже постійно відчувала пронизливу радість - адже скрізь навколо були ГОРИ! Ні словами, ні фотографіями не можна передати цю всеосяжну широчінь, це захоплення тісного контакту з грандіозною скелею, розлітаючимся небом, безжальним, але м'яким вітром... Вже починало сутеніти, коли ми розташувалися на нічліг. Беручи участь в установленні намету, що було зовсім непросто через несподівані пориви вітру, які змінювались мертвим штилем, я виявила, що найпростіша дія стала втомлювати, що наростаюча важкість у голові заважала зосередитися - починалася гірська хвороба. Я вибрала гарне оглядове місце в тридцяти метрах від намету, щоб побути на самоті. Абсолютно безхмарне небо. Така тиша, що чути, як десь безкінечно далеко тече річка, чи це ілюзія? Так незвично чути абсолютно чітко кожен звук, що в звичайному житті поглинається навколишнім шумовим фоном - своє дихання (як, виявляється, я цікаво дихаю!), будь-який рух рукою, головою, ногою, я навіть чую, як падає сніг! Навколо лише вічно вкриті снігами гори, ніде ні найменшого руху, - вершини завмерли, ловлячи останні промені сонця... Ще за мить гори стали майже вогняними, я зачаровано дивилася на гру західного сонця та снігу, і раптом ця картина ніби впіймала мене - вогняна прохолода стала підійматися від кінчиків пальців по руках, я перестала відчувати під собою опору, у вухах виник гул, спочатку ледве вловимий, але стрімко наростаючий. Я хотіла обернутися та покликати на допомогу, але не могла відірвати погляду від гір, а невдовзі й зовсім перестала відчувати межі тіла, і вже не було кому обертатися, - у тому місці, яке колись було мною, тепер було щось, що гриміло вогненною величною прохолодою, і в цьому «щось» якимось дивом зберігалося МОЄ сприйняття. Я не знаю, скільки це тривало, здається, лише кілька секунд. Закінчилося все дуже просто й швидко - ніби хтось поступово вимкнув світло, і я виявила, що злегка приморозила попу, і все тіло трохи затерпло від нерухомого сидіння. Отже це тривало аж ніяк не кілька секунд!

Таке зі мною було вперше. Я встала й відчула невелику слабкість, але це була приємна слабкість. Схоже, мої друзі нічого не помітили, вони навіть і не дивилися в мій бік,  завантажені повсякденними справами, яких у сходженні - десятки. З незрозумілої для самої себе причини я твердо вирішила нічого їм не розповідати.

Тільки-но сонце зайшло, у ту ж мить стало просто шалено холодно. Ніколи б не припустила, що так миттєво виснажлива спека може змінитися смертельним холодом! Ми швидко доїли свою вечерю, залізли в намет і загорнулися в пухові спальники, які вже не здавалися мені надмірно товстими. Вночі снився якийсь нічого не значущий сон, коли раптом щось спалахнуло, ніби засвітилось яскраве світло, яке ставало дедалі яскравішим. Це світло було з усіх боків і неможливо було сховатись від нього. Я закричала від страху, - мені здалося, що воно зараз знищить мене, розірве на шматочки, і в цей момент прокинулася, підскочивши на місці. Сонний голос Андрія з темряви запитав, що сталося. Я розповіла йому цей дивний сон, він промимрив, що це напевно гірська хвороба, притиснув мене до себе й відразу заснув.

Вранці мене розбудив Олег, він подав крем від засмаги, бейсболку та лижні сонцезахисні окуляри.

- Без цього з намету ніколи не виходь, навіть увечері, - він розмовляв зі мною як із недбайливою дитиною, і моя гордість через це трохи щулилась, адже я ще ніяк не встигла проявити себе, а він, схоже, був уже про мене не найкращої думки.

Гори дійсно засліплювали - і в прямому і в переносному розумінні. Палаюче сонце було прямо над нами, не було ні вітерцю, я почала стягати теплий одяг і зрештою залишилася в легкій вітрівці зверху футболки. Ми повільно пішли вгору, затиснувши в руках льодоруби. Ніщо не віщувало ніяких ускладнень, а трагедії й поготів...

 



<< íàçàä óïåðåä >>