« Ìàéÿ »

Òîì 1: « Ôîðñ-ì³íîð »

Ãëàâà 05

Кам'яний берег озера, за яким починається дорога, виглядає трохи похмуро. Через кожні десять метрів стоять автоматники, по вибоїнах із шумом скачуть розбиті старі машини, обшарпані моторикші та помаранчеві вантажні машини, розмальовані картинками з індійського епосу. Маленькі, де-не-де недобудовані й тільки місцями пофарбовані будиночки прилипли один до одного як розварені пельмені... Схоже, їх почали будувати дуже давно, так давно, що вони вже встигли постаріти, і вигляд у них такий, ніби стіни ось-ось упадуть. З дверей одного з будинків на мене з захопленням і цікавістю дивиться зграйка разюче брудних дітей... Може, вони взагалі ніколи не миються? Кудлаті, босоногі, в подертій одежі, зі страшенно сопливими носами, але при всьому цьому риси їхніх облич красиві й аж ніяк не виглядають по-дитячому. ...В животі з'являється дивна знемога, напруга, ніби щось простягнулося від мене до них і злилося, всім тілом відчуваю й ніжне тяжіння й суворе відторгнення одночасно. Не знаю, чому, але явно хочеться скоріше від'їхати від цього місця.

Знову індійська «Волга» з незручними опуклими сидіннями, знову злидні, тотальна розруха й бруд, і коли житлові райони нарешті скінчилися, я з подивом для себе полегшено зітхнула.

Прямо над дорогою нависли скелясті невисокі стрімкі пагорби, а ліворуч - долина, гори, нескінченні тераси рисових полів. По фарватеру долини поміж сірого каміння звивається маленька річечка, спростовуючи мої уявлення про те, що всі гірські річки грандіозні, стрімкі й бурхливі.

- Під час мусонів ця річка розливається та стає разів у десять ширше, - голос Шафі неначе за кадром.

Хмарно, і хоча сонце постійно пробивається крізь хмари, далекі гори огорнені туманом, і складається враження, що долина йде в нікуди, провалюється в порожнечу. Вдивляюся туди, де долина зникає, і уявляю, що там взагалі нічого немає, що ось у тому місці закінчується відомий мені світ, а я перебуваю на невеликому острівці, навколо якого з усіх боків - бездонна невідомість. І так само, як можна підійти до самого урвища високої гори й дивитися вниз, у прірву, або вдалину за обрій, можна, затамувавши подих, підібратися до краю цього острова та подивитися на невідомість, на цю безкрайню порожнечу, яка може здатися безликою, але тільки на перший погляд.

Де-не-де на полях працюють селяни, причому найбільш чорнову роботу виконують жінки та підлітки, а чоловіки лише керують роботою. Цікаво, чим зайняті інші чоловіки?

- Шафі, чому на полі працюють тільки жінки?

- Тому що це жіноча робота.

- У якому сенсі?

- Жінки завжди працювали на полі. А чоловіки продають те, що зробили жінки.

- Але ж робота на полі - це дуже важка робота, і чоловіки могли б допомагати жінкам. Адже жінки крім цього ще й домашнім господарством займаються, і дітьми, так чому б не полегшити їм хоч частину роботи?

На його обличчі зобразилось невдоволення й негативне ставлення до мене. Ось вона, його натура! Поки я тримаюся в тій вузькій колії, яку мені пропонують, я отримую улесливу фізіономію з натягнутою посмішкою. Як тільки я роблю маленький крок у бік, піддаючи сумніву те, у що людина свято вірить, то відразу ж бачу, що вона собою являє. Щирий вчинок зриває маски й викриває фальш, я нарешті стикаюся з реальністю, і яке цілюще це зіткнення! З цієї тріщини у звичному розпорядку світу вистрілюють паростки справжніх роздумів, які ґрунтуються на реальному досвіді, а не на фантомах, в результаті чого виникає справжній інтерес до життя, жива пристрасть, захоплююча радість дослідження. Що ж для мене цікавіше - жити в зрозумілому, знайомому, комфортному, лицемірному картонному світі або ж кинути виклик тій стихії, яку мене так дбайливо вчили не помічати? Здавалося б, відповідь однозначна, але яка ж це величезна сила - буденність. Як солодкоголоса сирена вона заманює, спокушає й присипляє мертвим сном, і не залишається навіть невиразних спогадів про те, куди ти власне прямував.

- Мем, тут все так, як повинно бути. Усіх це влаштовує, і ніхто не збирається нічого міняти. Це буде проти волі Аллаха.

Так, з цим не посперечаєшся - коли на арену виходить Аллах або Христос, мені залишається лише піти в тінь, бо крім ненависті, що відстоює заповіти своїх богів, я нічого не отримаю - ні цікавої дискусії, ні опису досвіду, ні здорових аргументів.

Жінки в Індії - не вище за домашню худобу. І це не перебільшення, ні про яку рівноправність і мови не може бути! Звичаї, випестувані тисячолітніми затьмареннями предків, тут і досі оберігаються так ревно, що інакоморальна людина в Індії ризикує життям в буквальному значенні цього слова. Але я поки що про це не знала. Не знала я й про те, що жінкам і чоловікам не можна на вулиці навіть за руки триматися, будь-який поліцейський може підійти і вдарити по руках кийком. І це відбувається на вулицях Делі! А що говорити про всі ці незліченні закутні, там взагалі ще кам'яний вік, від якого хочеться тікати, не озираючись, забувши якомога скоріше те, що побачила.

За дівчину, яку видають заміж, родичі зобов'язані заплатити нареченому та його сім'ї, адже тепер вони будуть годувати цю худобу. А якщо грошей немає, то сім'я нареченої йде на обман - видають дівчину заміж, а грошей потім не віддають. У страшному сні не насниться, що й досі (!) роблять деякі сім'ї женихів у цих випадках. Вони спалюють дівчину... Цю історію мені розповіла багата індійка, яка все життя бореться за права жінок в Індії.

Або ось ще історія з серії жахів - вона обійшла всі інформаційні стрічки світу. В Індії донині процвітають касти, і досі пов'язати своє життя з людиною з нижчої касти практично неможливо. Тож, один юнак закохався в дівчину з нижчої касти, і незважаючи на всі старання родичів не бажав відмовлятися від своєї коханої. Покарали їх зразково - лінчували на загальних зборах мешканці рідного села – певна річ, у повній згоді з волею богів та предків. Просто-таки уявляю ці добрі, мудрі обличчя старійшин, які виносять вердикт - «повісити обох». І це відбувається зараз - у наш час. А я гадала, що живу в світі прогресу й розуму...

Порівняння жінки з домашньою худобою навіть не зовсім правомірно, бо за вбивство корови індуса можуть стратити, а за вбивство жінки в кращому разі посадять на кілька років до в'язниці. Але я не думаю, що жінки - це щось на кшталт жертв індійської культури, яких нещадно експлуатують злісні індуси-чоловіки. Кожен псує собі життя по-своєму. Російський мужик вдихає отруту й заливається алкоголем, європеєць сидить у тупій вдоволеності, а індійська жінка обирає бути безмовною худобою, і сама ревно оберігає всі місцеві звичаї й виховує своїх дітей у повній відповідності до звичаїв предків. Жорстокість найчастіше поєднана в людині з сентиментальністю, що доходить до несамовитості, загострена жалість до себе раптом обертається яскравою ненавистю, а принижене становище жінки в Індії супроводжується фанатичним поклонінням дітей перед матір'ю. Хтось вважатиме це гармонійною системою противаг, а на мій погляд це один чорт - просто дві сторони однієї й тієї ж монети.

...Жінки в яскравих сарі носять на головах величезні в'язки трави, майже снопи. Тонкі фігурки з ідеальною поставою, закутані в яскраві зелені, рожеві, червоні, жовті, блакитні тканини, плавно, не поспішаючи пересуваються по темно-жовтому полю з яскравими острівцями зелених паростків рису.

- Хелло! - не втрималася й помахала рукою жінкам і дівчаткам, що йшли вздовж дороги. Нерозумно, звичайно... а що ще залишається робити, якщо хочеться висловити їм свою симпатію, а не знаєш, як це ще зробити!

Їхні очиці заблищали, мордочки розпливлися в посмішках - ну треба ж, яка безпосередність, приємно... Цікаво - як вони поставляться до того, що я їх сфотографую? Підсвідомо чекаю не агресії, звичайно, (я ж не на Західній Україні), але принаймні невдоволення... Але ні, вишикувалися в ряд, поправили сарі - все з тією ж смішною, але приємною серйозністю, неквапливістю... от би в кого повчитися цим ходячим павичам у багатих одежах! Урочисто завмерли. Чекають.

- Мем, це щастя для них. Ніхто ще ніколи не фотографував їх, вони знають, що таке фотоапарат тільки з чуток, - встряв Шафі.

- Сподіваюся, вони не бояться?

- Ні, мем, ну що ви, як можна ВАС боятися! - от брехун, всі свої фрази будує й вимовляє так, щоб улестити моє почуття власної важливості, і це в нього стало виходити. Я вже звикла до того, що я «мем», що можу бути зневажливою і навіть владною, але невже мене так легко зловити на такі ось дешеві фразочки й на масляну інтонацію? Адже ж очевидно, що це все лицемірство, а втім починаю помічати, що часом граю в цю гру вже по-чесному.

- Шафі, спитай, коли що, я можу заплатити їм...

- Мем, Ви вже зробили для них такий подарунок, який вони запам'ятають на все життя.

Так, ці жінки справляють набагато приємніше враження, ніж забезпечені індійки. Навіть жінки в літах виглядають дуже приємно - стрункі, підтягнуті тіла, обличчя серйозні, але без відбитка заклопотаності, спокійні, але не мляві, ні печалі, ні вдоволеності, і вони зовсім не виглядають тупими. В усій їхній поставі є особлива краса. Згадалися наші селянки - завжди скандальні, завжди невдоволені метушливі міцні баби з обличчями, на яких відклали незмивний відбиток безперервні турботи й роздратування. І самогон, звичайно. Думки про наших баб викликали невиразне занепокоєння, ну їх до біса...

Підкликаю, перемикаю фотоапарат у режим «Play», показую на дисплеї отримані фотки. Від них пахне багаттям, кіптявою й старим одягом. Боже мій, скільки захоплення, білозубих яскравих посмішок, сміху! Жартуючи штовхаються, юрбляться, гигочуть на все горло, прикривають обличчя - соромляться. От уже не чекала такої прудкості, думала, що вони втомлені... але ж утома в мене міцно асоціюється з озлобленістю, похмурістю, а в них – ні...

Ще година приємних, але монотонних пейзажів, і дорога переходить в серпантин. Соснові ліси видираються нагору по яскраво-зеленому оксамитовому трав'яному килиму. Як я люблю сосни! Запах смоли, смак голок, пухнасті лапи... іноді майже бачу, як від них відходить золотаве сяйво, змішується з густим запахом і веде відчуття кудись дуже далеко - у давно забуті дитячі спогади, в закутки пам'яті або туди, де я можливо ще тільки буду.

Нарешті приїздимо на невеличкий круглий майданчик з видом на поля для гольфу, пагорби, схожі на гігантські зелені хвилі, що переходять у невисокі скелясті гори. Це кінцева стоянка машин, і тут їх, як не дивно, чимало, хоч туристів і не видно. Безсонячно й прохолодно, йду пити чай в одне з відкритих кафе, біля якого стоїть довгий дерев'яний стіл і різномасті стільці... Невже іноземець? За всіма ознаками схожий. Поки йшла, встигла домалювати його до привабливого чоловіка. З раннього дитинства весь час є бажання закохуватись, і я відчайдушно закохувалася в усіх підряд. Іноді западала на таких виродків, що соромно згадувати:)

Підходжу зовсім близько, і він ніби відчув мене, обернувся. Механічна посмішка, банальне привітання, порожні очі, добродушно-байдужий вираз обличчя, - звичайнісінький іноземець, з яким можна обговорити хіба що маршрути та ціни. Але я все ж вітаюся й сідаю поруч... Навіщо???

- Ти звідки? - Автомат чоловічим голосом виплюнув першу в черзі фразу.

Ну чому саме «ти звідки», «куди їдеш», «як довго ти вже в Індії»... що вони всі - з пластиліну чи що? Чому не спитати: «Що ти шукаєш у своїх подорожах?», або «Як ти думаєш - чому ці гори навіюють на мене такий настрій, як коли прокидаєшся серед ночі й не розумієш - чи то встати та прогулятися, чи то спробувати заснути далі, чи... Та що завгодно можна сказати або спитати, якщо душа не з картону, якщо хоч якесь життя жевріє там, але, вочевидь, вони саме з картону...

- З Росії, - відповідаю мляво, але все ж натягую посмішку.

(Зараз скаже - «О! Росія!!»)

- О! Росія! Ніколи не був у Росії. Я думав, усі російські дівчата - високі й міцні, а ти більше схожа на француженку. А я з Англії. Ти була коли-небудь в Англії?

- Ні, мене якось не тягне до Європи. Особливо тепер... - зрозуміє, не зрозуміє? Ні, не зрозумів. А зараз скаже - «так, тут зовсім все інакше», нібито не розуміє, що тільки дебіл не бачить, що тут все інакше...

- О, так! Тут все зовсім інше.

Взагалі це такий стиль розмови картонних людей - вони обмінюються висловлюваннями, на яких стоїть штамп «загальновизнано» і «годиться для підтримки розмови з тіточками й дядечками зі старої доброї Європи». При цьому краще не дивитись їм у вічі - вони в ці моменти нічого не виражають, ну тобто взагалі нічого, і відчуття від спілкування з ними - не з приємних, м'яко кажучи. Якщо хочеш відчути в європейця, що подорожує Індією, якусь жвавість - покажи йому смачну сардельку або якусь бірюльку, тоді оченята його забігають і загоряться вогником, в якому можна додумати інтерес до життя.

- Сюди люди приїжджають щось шукати, а в Європі люди працюють, - засміявся невідомо з чого.

- Я більше не працюю.

- Ким?

Доладна виходить розмова... мовчки дивлюся йому в очі, але там нічого не змінилося - просто голка патефона перескочила на наступну доріжку, коли ця дала збій. Яке питання на черзі?

- Подобається тобі Джамму й Кашмір?

- Ні, тут дуже напружена атмосфера, - напевно, всі бояться, що в будь-який день може початися війна.

(Тільки не треба розповідати, як тут було десять років тому...)

- Так, десять років тому тут все було інакше. На Дал-Лейк неможливо було знайти вільного місця, - так багато було туристів. І всі приїжджали сюди не на три дні, як зараз, а на кілька місяців. Ми не хотіли повертатися додому, тут був наш дім, наш рай на землі, рай для тих, хто не хоче сидіти в офісі, робити кар'єру, носити костюм. Це було найромантичніше місце в світі, де можна було бути таким, який ти є. Ми влаштовували на островах шалені вечірки, тут були кращі ді-джеї з усього світу... - говорить так, ніби все краще зосталося позаду, і тепер лишилися тільки спогади, і тільки тоді, коли він згадує, він по-справжньому живе. Знову війнуло могилою. Ну все, більш не можу, як би швидше розпрощатися з цією людиною без сучасності? ...Щось торкнулося спини, і це відчуття слабкою луною відгукнулося в тілі. Обернувшись, бачу, що до нас іде хлопець, дивиться на мене... мені подобається, коли так дивляться... наче не сумнівається в тому, що зможе зчарувати... але не тому, що самовпевнений.

- О, ось і Дені! Дені, а це Майя, вона росіянка, уявляєш?

- Привіт, Майя, - Дені сів навпроти, і я могла роздивитися його.

Йому, напевно, близько тридцяти. Приємне обличчя - зовсім не таке, яке вважається красивим, але в ньому є щось дуже привабливе для мене. Вилиці трохи ширші від звичайного, ніс неправильної форми (найімовірніше наслідок перелому), спокійні, але не байдужі очі, в яких так хочеться вловити ознаки інтелекту та серйозності, губи, які, здається, було б приємно поцілувати... І особливо подобається, що він не тримає безперервно цю фанерну солодкаву посмішку на своєму обличчі, як це робить більшість іноземців і під час спілкування, і навіть коли вони просто мовчки йдуть. Прийнято вважати, що ця посмішка свідчить про те, що все добре, що вони задоволені життям, і всім би нам такі посмішки й таке життя. Боже борони! Не бачу в цій застиглій гримасі нічого приємного - звичайнісінька погана звичка, яку я згодом почала помічати й за собою після не дуже тривалого спілкування з іноземцями. Стан у ці моменти мертвий і сірий, а відчуття обличчя - напружене й удаване, тому я вирішила ретельно стежити за тим, щоб під час спілкування посміхатися тільки тоді, коли дійсно є бажання (а воно буває не надто й часто), а решту часу зберігати обличчя спокійним і ненапруженим.

- Ти давно в Індії? - голос його мені теж подобається.

- П'ятий день.

- П'ятий день? Можу собі уявити, як ти почуваєшся - немов у пеклі, так?

- Та ні, вже ні. Тут більш-менш спокійно, особливо в порівнянні з Делі, хоч і не полишає відчуття, що мене дурять на кожному кроці.

- Та так, скоріше за все, і є... Скільки ти платиш за кімнату? Ти ж живеш на Дал-Лейк у плавучому будинку?

- Так. Двадцять доларів на день, зі сніданком.

Вони обидва розсміялися.

- Кімната на двох тут коштує три-чотири долари на добу, а їжа на цілий день на одного - ну п'ять, шість щонайбільше.

А чи не чує Шафі цієї розмови? ...Він стоїть не так то й далеко, поглядає, і обличчя насторожене, навіть незадоволене. Напевно цей жук побоюється, що наша розмова торкнеться цін, що ще може його стривожити?

- Та ви що? Серйозно? - розчарування наповзло на здивування. От чорт! - Я ще в Делі сплатила за три дні проживання тут.

- Це поширений трюк, - ти потрапляєш у турагенцію й вони впарюють тобі найбільш неходовий товар... Напевно, ти сказала їм, що в Індії вперше.

- Ага.

- Цією чесністю можна підписати собі смертний вирок:) Ні в якому разі не можна цього говорити, - у найлегшому варіанті втратиш гроші, як це сталося з тобою.

- Вони лякали всілякими жахами, говорили, що кілька днів тому двох російських дівчат розрізали на шматки в готелі ...

- Ну звісно... і тому запропонували тобі СВІЙ готель, так?

- Ну так.

- Вони мастаки на такі трюки...

- А ось, до речі, скільки коштує полуденна прогулянка по озеру на шикарі?

- Рупій двісті максимум. Чотири долара.

-!... Зрозуміло...

- Ти маєш довідник "Lonely Planet"?

- Ні, а що це?

Дені дістав з наплічника товсту книгу в яскравій обкладинці й простягнув її мені. (Краєм ока бачу, що Шафі злегка сіріє на обличчя.)

- Путівник. Незамінна річ. Тут - вся інформація щодо Індії - ціни, готелі, екскурсії. Усе дуже докладно, з картами, розкладами, рекомендаціями, з таким заблукати неможливо.

- Тут його можна придбати?

- У будь-якій книгарні! Що-що, а книгарні в Індії тебе порадують... якщо ти, звичайно, цікавишся книжками з езотерики.

Чорт забирай, звичайно я цікавлюся езотеричною літературою! Останнім часом тільки це й читаю, хоч іноді з задоволенням можу погортати Гессе або Кафку... Але ж здається, Дені й англієць перебувають разом цілком випадково та по суті не мають один до одного ніякого відношення. Сколихнулися еротичні фантазії, переплітаються, грають як дельфіни - то стрибають один з одним на поверхні, то йдуть углиб. (Ти ж думаєш про те ж саме? Ти ж не раз уже подумав про те, яка в мене шкіра на дотик, чи красиві в мене грудки, чи пружна попка...) Трохи паморочиться голова, мені подобається цей стан, він абсолютно самодостатній - навіть якщо не буде ніякого продовження, це не викличе розчарування, адже я нічого не чекаю, я насолоджуюся прямо зараз.

- Тут у горах можна взяти коня, - Дені звертається тільки до мене!

І одразу ж виникає ніяковість перед англійцем навіть попри те, що він мені не симпатичний і байдужий, - через те, що ми (ось уже й «ми» з'явилося:)) збираємося його «покинути». Чи то він зрозумів, чи то насправді хотів чогось іншого (зовсім не хочу в цьому розбиратися, а хочу скоріше позбутися його), але так чи інакше з сентенцією «О! Це не для мене!» англієць назавжди зник із поля мого зору. Атмосфера згустилася, небо стало м'якішим і золотистішим, ми з Дені мовчки розглядаємо одне одного, а Кашмір став просто декорацією для ледь вловимого танцю поглядів.

- Дені... - поперхнулася, закашлялась, виявляється, навіть горло пересохло..., - Дені, нам потрібен буде гід? - певна річ, страшенно не хочеться, щоб із нами був Шафі, але якщо ми заблукаємо...

    - Ні, гід не потрібен. У туристичних місцях в Індії взагалі рідко потребується гід, якщо ти звичайно не збираєшся піти в гори на кілька днів, та й то - більшість гірських маршрутів так добре протоптана, що навряд чи там заблукаєш. Індуси, звичайно, нагнітають обставини, кажуть, що гід необхідний навіть для того, щоб дійти до туалету. А по дорозі вони обов'язково ніби випадково заведуть тебе в магазин або в ресторан до свого дядька або брата. Не довіряй сліпо індусам, - іноді вони бувають дуже хитрі, хоч найчастіше й не є небезпечними.

- Ну й гаразд:) Ходімо, я скажу своєму гідові, щоб чекав на мене тут.

Шафі зображує посмішку, за якою виразно проступають і невдоволення, і стурбованість. Зрозумів, отже, що пропав, що я більш не маю до нього ніякої довіри, і що найжахливіше – не маю потреби в ньому. Напруженим голосом відповідає, що чекатиме тут не більше трьох годин.

- Чому це ти диктуєш їй свої умови? - Дені говорить суворо, але беззлобно, і це одразу ж викликає в мене сплеск симпатії. - Хіба вона не заплатила за весь день?

- Так, але ...

- Ніяких «але» тут не може бути. Майя, скільки ти заплатила йому?

Я в замішанні, - тільки б не йти на конфлікт... Чи сказати Дені, що Шафі - не просто перехожий, і мені зовсім не хочеться бачити його невдоволене обличчя ще два дні? Але немає часу, щоб прийняти рішення, все обдумати... А, ризикну!

- П'ятдесят доларів.

Ага, обличчя Шафі почорніло, - марно він намагається зберегти спокійний вираз обличчя. Став схожий на школяра, що ненавидить вчителя, але розуміє, що в цій ситуації він ніяк не може висловити злість. Напевне, навіть зуби стиснув ...

- П'ятдесят доларів?? Машина з водієм на цілий день коштує п'ятнадцять доларів, і ти вважаєш, що твоя робота варта тридцяти п'яти? І за тридцять п'ять доларів ти не згоден просто посидіти тут і попити чай стільки, скільки буде потрібно?

Мовчить, опустивши очі, а я відчуваю ніяковість, симпатію та якусь нову для мене радість одночасно. Дивлюся на Дені, - він спокійний та впевнений у собі. Украй рідко в моєму житті траплялося, що я своїми вчинками ставила людей в такі ось незручні для них ситуації, і не тому, що я завжди відчувала симпатію, а тому, що було страшно заступати за накреслені клітинки, хоч я, звичайно, виправдовувала себе у той чи інший спосіб. І от зараз я раптом відчула, що мені подобається ця ситуація, що в ній чується вирування життя, і що моя натужна ніяковість - це лушпиння, яке хочеться скинути як щось цілком чуже.

Відповіді Шафі ми так і не дочекалися, і Дені сказав, що ми повернемося годин через п'ять-шість.

Неширока асфальтована дорога веде до гір, вона ще мокра від недавнього дощу. Небо затягнуте густим туманом, але вже відчувається наближення сонця, - воно ось-ось прорве пелену. На величезних полях для гольфу подекуди стирчать фігурки з ключками. Сосновий ліс, що пнеться по крутих кам'янистих схилах, - у ньому не погуляєш, на нього можна лише дивитися... Навіть тут, далеко від брудного міста й автоматників, на кожній гілці висить напруга... 220:) - таке відчуття - доторкнись, і вдарить струмом.

- Дені, тобі тут подобається?

- Двоїсте відчуття. Якщо знести все, що набудували люди, напевно буде гарно. А так... ні, тут якось тривожно.

- Я теж це відчуваю, але ніяк не можу зрозуміти, чому. Начебто тут, у горах, має бути не так, як у місті... Чи це я просто не можу розслабитися, скинути вантаж вражень?

- А ти думаєш, що настрої людей ніяк не впливають на дух усього місця?

- Я не знаю... а як це можна з'ясувати? Чим це можна виміряти?

- Своїми відчуттями, звичайно, більше нічим.

- Зрозуміло... Ну загалом так, звісно:) Хіба взагалі можна збагнути, що таке світ без своїх відчуттів? Адже хоч що б я не зрозуміла, це все одно будуть МОЇ відчуття, МОЇ сприйняття. Я часто думаю про це. Але я бачу ще от що - мої сприйняття не є чимось непорушним. Сьогодні це може бути одне, завтра - інше, а ситуація може бути та ж сама. Наприклад, ці місця. У мене немає впевненості в тому, що завтра я буду їх бачити такими ж, як сьогодні, а це означає, що немає ніяких підстав вважати, що тут насправді все просякнуто тяжкістю, адже це можуть бути особливості саме мого й саме одномоментного світосприйняття. Хоча... ось і ти кажеш, що відчуваєш те ж саме, та й ці міркування немов ковзають по поверхні, не торкаючись суті, а чи можуть взагалі міркування торкнутися суті? І що таке «суть»? Ніби розумію, а висловити не можу... або не розумію... загалом темний ліс:)

- Однак сьогодні ти сприймаєш це місце саме так. Твій стан, обличчя людей, гори, повітря, інтонації перехожих, їхні погляди - у всьому цьому ти відчуваєш напруження, адже так?

- Так. Але з цього не випливає, що це напруження існує незалежно від мене.

Задумався... на його обличчі не виражається ніякого невдоволення чи розчарування, і це приємно, по-справжньому приємно. Переважна більшість людей, з якими мені доводилося розмовляти на найрізноманітніші теми, виявляють страшенну нетерпимість, коли їхній картині світу або точці зору загрожує хоча б ледь помітна небезпека, а якщо вони не можуть щось пояснити, то впадають у занепокоєння та роздратування. Коли в чомусь немає ясності, то зазвичай береться найбільш зручне, комфортне пояснення. Люди не хочуть розлучатися з жодним своїм переконанням, навіть якщо йдеться про таку дурницю, як переваги ручного прання в порівнянні з пральними машинами. Я пам'ятаю, як одного разу примудрилася просперечатися на цю тему три години, відстоюючи машину як засіб заощадити час і спину, а мої опоненти, молода сімейна пара, відстоювали ручне прання, як єдино можливий засіб домогтися справжньої чистоти та білості. Через три години ми остаточно зненавиділи один одного, так і не знайшовши жодної точки, в якій могли б погодитися один з одним, після чого більше ніколи не зустрічалися. Що вже говорити про такі переконання, на яких тримається вся хитромудра конструкція життєвих засад, - про сім'ю, відносини між чоловіком та жінкою, виховання дітей тощо. Мої співрозмовники завжди знаходили можливість звідати ту чи іншу форму неприйняття, якщо я аргументовано відстоювала думку, що суперечить їхнім звичним переконанням. Навіть більше того - саме в тому випадку, коли заперечення було аргументоване, виникала найбільш яскрава форма неприйняття, тому я зрозуміла, що практично будь-яке спілкування між людьми - це просто пікіровка схемами, це навіть і не спілкування зовсім. Люди як паралельні прямі - ніколи не перетинаються в цьому спілкуванні, хоч їм і здається, що вони вступають один з одним у контакт.

- Це відома точка зору, - світ не існує поза нами, але мені поки що це незрозуміло, - сказав Дені після кількох хвилин мовчання. - Адже цілком ясно, що від того, що мене не буде, світ не перестане існувати. Наприклад, завтра я можу померти, і я точно знаю, що світ залишиться, адже щодня хтось вмирає, а світ залишається. Люди приходять і відходять, але світ не зникає. Зникне тільки мій світ... хоча це ще більша загадка - як же так може бути? Напевно, це найскладніше, що можна уявити - що Я можу зникнути, припинитися... це понад моє розуміння, я просто не хочу про це думати, я не знаю - як про це думати.

- З тобою приємно розмовляти, Дені. Навіть якщо ми ні до чого не прийдемо... все одно - приємно. Я навіть не знаю що саме мені так подобається - можливо, щирість?

- Цікаво...

- Що саме?

- Те, що ти говориш про щирість, як про головне... я зараз скажу - чому, але спочатку хочу сказати тобі, що...

Дені замовк і зупинився, я теж, деякий час ми стоїмо й дивимося одне на одного. Мовчання, що встановилось між нами на ці кілька хвилин, зовсім не важке, в ньому немає напруженості, як це завжди буває.

- Але ж щирість є не тільки в твоїх словах, Дені, але навіть у твоєму мовчанні. Ти розумієш, що я маю на увазі?

- Ні, не розумію.

Легкий сплеск розчарування.

- Не розумієш?

- Ні... але відчуваю! Прекрасно відчуваю!:)

Ми розсміялися, і маленькі гірські ворони підхопили наш сміх, несучи його до вершин, галявин.

- Ти граєш зі мною:) - жартівливо штовхаю його плечем.

- Звичайно. І тобі це подобається. Я знав це з першої миті, коли побачив твої очі.

- Я теж...

- А що в нас там щодо існування світу навколо нас? На чому ми зупинилися?

- На тому, що ти пообіцяв спочатку мені щось сказати про щирість, забув?

- Так... я ось намагався визначити - що для мене самого є найголовнішим, що нізащо не можна втратити, забути. Розум - дурниця, я згоден жити не будучи занадто розумним. Краса? Ні... Щирість. Щирість - це те, на чому я неминуче зупиняв свій вибір. Без неї я труп. Мені навіть здається, що зовсім немає ніякої дурості самої по собі, немає невродливості, немає нечутливості - все це лише наслідок втрати найголовнішого - щирості самого з собою.

Я притягнула його за руку.

- Дені, так мабуть і пристрасність теж залежить від щирості?

- Ти граєшся зі мною?:)

- І тобі це подобається:)... Пішли далі. Так от, я не кажу, що світ не існує поза нами, я лише кажу, що не знаю, чи існує щось поза мого сприйняття або поза мною, і що я не маю навіть способу про це дізнатися. Якщо є сприйняття оцих гір - чи означає це, що є якась «я» і є «вони» «поза мене» і є якийсь процес «сприйняття» між «мною» та «ними»? Що таке «поза», і що таке «мене»? Все, що я можу сказати, - це те, що є ось така штука, яку я називаю «сприйняття гори», тому навіть саме поставлення питання про існування чогось «поза мною» неправомірно, помилково, оскільки виходить із наперед визнаного за факт, що є «я», є «поза» й окремо від усього цього є сприйняття, а ми якраз нічого й не знаємо про це. ...Не розумію, як це практично привнести в моє життя, адже я не можу тепер почати думати, що є саме «сприйняття гори», а не «я», «що сприймаю» «гору». Або саме це й є нещирість? Заради зручності у виразах вдаватися до явної брехні? І все ж... я не велика спеціалістка в психології, але як людина, що прагне до щирості, можу сказати лиш одне - є сприйняття, і це все, що я знаю, а чи є щось крім цього - я просто не знаю.

Дені швидко підхопив мою думку.

- Добре, отже я можу говорити тільки про те, що в цьому місці є таке сприйняття, що називається «відчуваю тепло сонця» або «бачу небо» або «чую голос», але я не знаю, що таке сонце, небо, голос самі по собі. Ніби так, хоча, відверто кажучи, це просто дещо абстрактні міркування, які я по-справжньому не розумію.

- Я теж:) Що ж виходить далі... але ж якщо ти відвернешся, то гора залишиться, і ти можеш це перевірити, коли обернешся. А це означає, що вона існує, коли ти її не сприймаєш.

Ми обидва розсміялися, відчувши, що нестримно поринаємо в слизьку неясність.

- Ні, це означає, що в той момент, коли я відвертаюсь, у мене немає сприйняття, яке я називаю «бачу гору», а коли повертаюсь - воно знову виникає.

- Але ж ти пам'ятаєш про те, що вона є позаду тебе, просто ти її не бачиш.

- Я можу подумати про те, що коли обернуся, то буде сприйняття гори, а зараз є тільки сприйняття думки про гору чи уявного образу гори. Якось я прочитав у книзі одну фразу, яка надовго запала в голову, - Дені злегка пожвавішав і прискорив крок. - Ця фраза звучала так: «я ніколи не знаю, що позаду мене, адже я весь час дивлюся вперед. І хто знає, можливо все те, що я щойно бачив, перестає існувати, коли я відвертаюсь».

- Ти нічого не можеш про це знати, ти можеш тільки говорити про те, що сприймаєш... Мда... що з усім цим робити, Дені?

- Поки що нічого, - він став серйозним, - але для мене це не просто абстрактні міркування, я намагаюся вловити в цьому присмак ясності, і іноді це вдається, але частіше - ні.

Так, схоже, це глухий кут. Цікаво - людина може сама себе просвітити, самостійно дістатися істини, чи неодмінно повинен бути той, хто пояснить і покаже? Перша думка мені подобається більше, але підтвердити її своїм прикладом я не можу.

- Мені по-справжньому цікаво з тобою розмовляти. Не перестаю дивуватися цьому:) Ти багато читала, багато думала?

- Так, читала я багато... потім думала про те, що прочитала, потім ще думала, а потім кинула читати, тому що це нічого не змінювало в моєму житті. Художня література нічого крім емоцій не давала, рідко коли траплялося щось справді значуще... я можу назвати тобі кілька імен, але вони мало що тобі скажуть, це російські письменники - Бунін, Набоков, Газданов...

- Буніна та Набокова я знаю!

- ? Зазвичай знають тільки Достоєвського, вже не знаю, що людей у ньому приваблює, суцільна чорнуха... Так от, і тоді я почала читати книжки з психології, релігії, з різних практик, але й тут не знайшла жодної книги, після якої не виникло б відчуття каламутності й обдурювання, - повна неясність у всьому - і в термінах, і в способах досягнення так званих просвітлених станів... Ось, проте, Кастанеду я прочитала всі одинадцять томів разів напевно п'ять і буду перечитувати знову, але це як купатися в теплих хвилях - підняло й опустило, бо відповіді на запитання «що конкретно робити» там теж немає. А вже філософія... всі ці Гегелі, Канти - це взагалі повний триндець, навіть слів не маю. Сміття. Читав?

- Ну звичайно читав:) Шопенгауер, Ніцше, Кант, Сартр... Деякий час філософія була моєю пристрастю... художня література теж надихала - останнім часом - Кортасар, Льоса...

- Це змінило твоє життя?

- Так.

-?? Так?

- Так.

- І як саме?

- Я перестав вірити, що філософія щось знає, а психологія щось може - це протверезило.

- А, ну так... От і я про те ж саме:) Прокопирсалася в цьому болоті років зо три, поки остаточно не зрозуміла, що все це - тільки жонглювання фантомами, абстракціями, котрі невідомо як проеціювати на своє життя. І так, і так прикладала - ну ти розумієш, напевно, як це відбувається:) - ні, ні фіга не виходило... І ось зараз я нічого не читаю, - нема чого. Може, колись сама напишу що-небудь, якщо звичайно знайду те, про що закортить написати:)

- Ідея цікава:) Тільки хочеться зробити щось справжнє, щоб не було й тіні тієї багатообіцяльної промовистості, з якої створена вся література. Увесь час чекаєш, що ось зараз, зараз буде якийсь прорив у нове розуміння, у відкриття, але врешті-решт так і не відкривається НІЧОГО певного... Художня форма використовується письменниками не як обрамлення, а як ширма, за якою вони приховують повне нерозуміння сенсу свого життя, і що найжахливіше - всі ці складні сюжетні побудови створюються, зокрема, для того, щоб приховати сам факт цього нерозуміння. Просто кричуща брехня. Коли я вперше набрався сміливості сказати самому собі, що вважаю брехунами весь цей «цвіт» людської культури... в якийсь момент мені взагалі здалося, що людина - це тупикова гілка еволюції природи.

- Так недалеко й до мізантропії.

- Так недалеко до істини. Утім, поряд із повним розчаруванням у людях та в їхній культурі, в мені лишилося дуже сильне бажання знайти таких людей і таке мистецтво, до яких я б міг відчувати справжню симпатію, тому мізантропом я не став.

- Знаєш, я навіть зустрічалася з сучасними філософами та «мудрецями». Було цікаво подивитися - ну як же живуть ці люди, адже це напевно якесь особливе життя, життя мислителя... ні, все те ж саме - картопля на кухні, жінка в бігудях, ущербність, нудьга, честолюбство, агресія, заздрість...

- Жінка в бігудях - це жахливо:)

Тіло відгукнулося на його сміх солодкою хвилею, що прокотилася з низу до верху, тут і дорога пішла вгору, і невдовзі ми підійшли до підйомника.

Давно я не була в горах! Ельбрус... Після того сходження думала, що ніколи більше навіть до пагорка близько не підійду, не сунуся туди навіть на пішу прогулянку. Безжальна стихія, що злизнула спокій моїх снів на кілька місяців...

- На коні чи на підйомнику?

Цікаво, навіщо дві квиткові каси? Не можу повірити своїм очам, - одна каса для жінок, інша - для чоловіків! Таке ще буває?

- Типове явище для Індії, - розсміявся Дені, - особливо для мусульманського штату. І в місцевих автобусах те ж саме, - з одного боку - сидіння для чоловіків, з іншого - для жінок.

Підхід до кас розділений залізними поручнями. Оце так суспільство - чоловікам і жінкам не можна навіть в одній черзі стояти! Це більш нагадує параною, ніж релігійність. Оце вже ні, грайте в ці ігри без мене! Я піду до віконця разом зі своїм хлопцем, заарештуйте мене, коли хочете.

- Дені, що мені за це буде?:) - легка тривожність усе ж є.

- Нічого, ти ж іноземка!

Озираюся про всяк випадок довкола. Кілька туристів-індусів витріщаються на нас більше, ніж на гори і щось іще, але ніяких рухів у наш бік ніхто не робить.

У кабінку фунікулера залазить ще кілька людей, вдаючи, що не дивляться на нас, базікають воркітливою мовою, що схожа на звуки якихось дивних тварин, напружено хихикають. Адже сто відсотків, що обговорюють саме нас. Вони, звісно, абсолютно незлобиві, але все одно дуже незатишне відчуття. Ну їх до біса, нехай витріщаються, не розумію я такої нечутливості... коли я опинилася вперше в горах, то не могла дивитися ні на що, крім вершини, яка чекала на нас.

 

<< íàçàä

óïåðåä >>