« Майя »

Том 1: « Форс-мінор »

Глава 04

Глава 04

 

Запах ранку вихоплює з хаотичного нагромадження сновидінь і відразу стає тихо. Як вхопити цю тонку рівновагу, кришталевий місток між сном і неспанням, коли ще нема занепокоєнь і тривог, коли не встигли ще наринути думки про майбутній день? Здається, що ці миті – початок шляху до зовсім іншого світу, але цей стан такий хиткий... Заснути знову чи прокинутися? Стала й звична реальність так сильно притягує магнітом вражень, що немає сил протистояти цьому потягу... і я й сама незчуюся, як опиняюсь на дерев'яних містках, що зв'язують будинок господарів і будинок для гостей.

Сонячно, в небі ні хмаринки, але зовсім не жарко. Золота осінь... тільки не така швидкоплинна, як наша, але все ж навіть тут ця краса вислизає – не в зиму, так у буденність... гонитва за вічним щастям – це гонитва за примарою. Оксамитове сонце, легка прохолода, дивовижна дзвінка тиша, така співзвучна цій порі року, – я спромоглася вловити щось най-най і ніби піти вглиб цих відчуттів... принаймні на хвильку ...

Шафі вже тут як тут. Легкий сніданок, і зразу на дах, під великі розлогі дерева, в старий шезлонг, який не тільки приймає в себе моє тіло, але й змішує у химерний візерунок мої думки та почуття з настроями тих, хто мріяв тут до мене, з усією нескінченно довгою історією цих місць.

«Що ще треба?» – граюся з цією думкою, потім відкидаю її. Сонячний спокій, пил епох... раптово спалахнула тривожність. Чому? Чи то якийсь образ намагається пробитися назовні... чи то справа в тому, що вдоволеність і тривожність – нерозлучна парочка. В ранньому дитинстві в розпалі Нового Року або «дня народження» мене раптом охоплювало розуміння того, що через кілька годин все скінчиться, обличчя людей перестануть бути вимушено всміхненими, лампочки згаснуть, і знов розпочнеться груба буденність. Я вдивлялася в дорослих і розуміла, що свято – це як маска привітності на їхніх обличчях, це лише зовні, все неправда, несправжнє. Це було так жахливо, що я негайно витісняла задушливу тривожність і мчала з криком до подруг продовжувати веселитися. А куди мчати зараз? Ось я й виросла, немає більше безтурботного самообману. Невигадлива радість золотої осені, пузирчасті веселощі свята чи бездіяльне умиротворіння – все це може бути лише тимчасовим відпочинком, маленьким передихом перед чимось незмірно більш захоплюючим та грандіозним.

– Які плани на сьогодні? – голова Шафі просунулась у люк, що веде на дах.

– А які пропозиції?

– О, пропозицій багато! Вам треба тільки вибрати. («Тільки» ..! Та в цьому «тільки» вся сіль життя). Я можу відвезти Вас у гори, тут за кілька годин шляху є три чудові місця – Гулмарг, Сонмарг, Пахалгам. Кожне з них по своєму гарне, тому я б радив Вам відвідати їх усі, а почати можна з будь-чого. Втім, у гори треба їхати рано вранці, тому сьогодні краще покататися на човні по озеру. Це триватиме близько шести годин, Ви подивитесь великий парк квітів. Це дуже цікава прогулянка.

– Ідея з човном мені подобається:)

Шафі, схоже, теж подобається, що я так швидко погоджуюся.

– Отже, відразу після сніданку на Вас чекатиме шикара (це назва місцевої гондоли).

Незважаючи на повноцінну мімікрію під дбайливого господаря, йому не вдається оманути мене своєю показною дружністю, очевидно, що в першу чергу він хоче заробити гроші, тому було б дуже необачно просто прийняти його пропозицію, не з'ясувавши всіх подробиць.

– Скільки це коштуватиме?

(Ага! Зважаючи на те, що питання явно його збентежило, я потрапила в ціль).

– Для Вас, як для моєї особливої гості, це вийде лише 30 доларів.

Недешево! За таку ціну можна купити екскурсію в Європі, щоправда без особистого гіда й на автобусі, проте... Сказати йому, що вважаю цю ціну надто високою, чи не говорити? Що там у нім діється? Схоже, невдоволення вперемішку з ніяковістю... мабуть, розуміє, про що я думаю. Страхи страхами, а грошей шкода, та й ніяковість треба долати – хочу сама будувати своє життя, а не брати покірно та сліпо те, що хтось намагається мені нав'язати.

– Це недешево. Як щодо гарної знижки?

Треба віддати йому належне, – актор він тямущий, і йому таки вдається залучити мене до своєї гри. Обличчя спотворюється в скорботній гримасі, ніби розмова починає завдавати йому страждання, і в цей момент я відчуваю черговий сплеск ніяковості й навіть почуття провини за те, що не хочу платити так багато. Згодом я зрозуміла, що це улюблений трюк індусів, коли вони хочуть отримати з тебе втричі, або навіть удесятеро більше звичайної ціни, – у відповідь на здивування або невдоволення високою ціною вони зображають ще більший подив і невдоволення, ніж ти, показуючи, що тобі напевно всю ніч кошмари снилися, якщо ти думаєш, що вони заламують потрійну ціну, в той час як вони роблять тобі знижку, і тепер вони й самі не хочуть мати з тобою ніякого діла, бо ти, свиня, не оцінив того, що тобі пішли назустріч... Якщо ж ти маєш з індусом більш тісні стосунки, ніж просто перехожий з перехожим, то він найімовірніше зобразить страждання, показуючи, що дуже хоче зробити знижку, але не може, ну ніяк не може, й не бажаючи відчувати провину, ти швидше за все погодишся з його умовами, повіривши своєму «другові». На це вони й розраховують.

– Мем, це й так спеціальна ціна, повірте мені. Ви звичайно можете вийти на вулицю, і Вам там пропонуватимуть різні екскурсії, може навіть дешевші, але куди Вас відвезуть – невідомо.

Це вже точно! Відразу згадалися всі жахи Делі, з яких я вже не сподівалася вибратися.

– Повірте мені, не думайте, що я багато заробляю на цьому. Я плачу господареві шикари більшу частину грошей, я плачу човняру за його роботу, я плачу поліції щось на зразок податку, і в результаті залишається зовсім небагато, а зараз у сім'ї працюю лише я, Ви ж знаєте, що тут постійно війна. Раніше я б і сам Вас безплатно возив озером, як друга... Мені так незручно, що доводиться брати з Вас гроші, але в мене немає вибору.

Його промова, присмачена відповідною мімікою, справила враження, і я ніби зі сторони чую як погоджуюся, кажу, що для мене це радість – допомогти його великій родині. «Зрештою це надійно, навіть якщо я переплачую», – намагаюся відігнати подалі неясне відчуття, що мене все ж таки обдурили, при цьому ще безсоромно зігравши на почуттях.

Омлет зовсім не такий, до якого я звикла, – схоже, його робили без молока, просто розбивши й перемішавши яйця. На вигляд несмачний ... а на смак вельми приємний! Заливаю його гарячим шоколадом, і – швидше до води, до сонця, до всамітнення. Кидаю в наплічник блокнот, фотоапарат, томик Крішнамурті, пляшку води, – я готова до подорожі.

Саме слово «шикара» відповідає загальному духу майбутньої подорожі, за яку доводиться платити досить значні за місцевими мірками гроші. Почуваюся як дочка мільйонера, навколо якої за її гроші крутиться світ. Особливої радості це не приносить, бо ніяких мільйонів не маю й близько, а очікування у всіх індусів такі, ніби я їх маю.

На цей раз попався зовсім не такий човняр, як учора – середнього віку, із зухвалим поглядом і презирливо скивленим ротом. Усіляко намагається створити враження, що йому зовсім байдуже, в яких злиднях він змушений жити, і що він не має ніякого пієтету по відношенню до мене на відміну від решти місцевих жителів, і що він сам собі господар, навіть якщо працює на когось. У цьому виклику – болісність, надрив, напруга, ніби він щосекунди стежить за кожним своїм рухом, щоб не зруйнувати так натужно створений образ.

Не хочу я думати про цю людину. Хочу читати книжку, мріяти, валятися на подушках... Він сидить на носі шикари, далеко від мене, і я ховаюся за фіранками.

Човен повільно пливе назустріч сонцю й далеким невисоким горам. Відкриваю блокнот... в дитинстві мені подобалося пробувати книги «на смак», точніше на запах – розгортаєш книгу, внюхуєшся в запах між сторінок – деякі пахнуть затхло, нудно, деякі – життєрадісно, багатообіцяльно, от і зараз ніби повернулася в дитинство й автоматично понюхала сторінки блокнота. Я вже й забула – як це – писати просто для себе... постійно відганяю настирливі бажання надати цьому якусь форму, прилизати... адже я пишу це для себе, тільки для самої себе, це не стаття... оце жах... не виходить... не виходить відпустити думки, щоб вони просто текли на папір без нав'язливої цензури... так... журналістика – це гірше навіть за проституцію... треба вчитися всьому наново – радості простого слова, незалежності від примх і смаків видавця та споживача. Я абсолютно вільна, і раптом виявляю, що не можу цим скористатися. Треба прикласти зусилля, прорвати офіціозний ступор, що заважає вільно виливатися словам, адже це так просто – бути щирою самій із собою... просто... чи це так просто? Це навіть смішно... ну як так може бути...

Мабуть, один з найболючіших станів – це буденність. У ці моменти (та які моменти, століття!) не хочеться нічого, крім того, щоб хотілося хоча б чогось. Ця болісна порожнеча, від якої я весь час намагаюся втекти куди завгодно, в будь-які враження, вона весь час наздоганяє, часто несподівано, і тоді в самому розпалі дійства раптом все стає нецікавим та сірим. І коли я розумію, що ніякі хитрощі не можуть усунути цю сірість, стан стає зовсім похмурим – а як жити далі? Чекати, доки само минеться? Ні... я бачила, як це буває – спочатку чекаєш кілька годин, потім кілька днів, а потім охоплює депресія, з якої є два виходи – до психлікарні або в роботу з ранку до вечора – тобто в ту ж саму психлікарню. Треба шукати якийсь вихід, тому що жити в цьому неможливо. Люди живуть, так, але я – я не можу зогнити заживо, я не хочу. Треба шукати вихід... Я не хочу так жити, наче все давно вже досліджено й відомо, ніби доведена фатальна неминучість буденності, адже цілком зрозуміло, що світ всередині нас так і залишається таємницею, але найжахливіше в тому, що ця таємниця з часом припиняє бути таємничою, стає плоскою та сірою, і з кожним прожитим днем я крок за кроком перетворююся на суцільний клубок понурої сірості. І плоть буде сіра, і кров сіра, і мозок, і серце... як же з цим можна змиритися? Скільки було революціонерів, які намагалися перевернути світ навколо себе, яких не влаштовували лише розмови та мрії про свободу, вони жадали саме реальної свободи, а де ж ті революціонери, яких не влаштовують розмови про свободу внутрішню? Невже все так безпорадно? Колись усі вірили, що Земля пласка, що атом неподільний, що літати неможливо, що зірки приклеєні до неба... але це не заважає жити, не заважає дихати й любити, яка зрештою різниця – приклеєні вони чи прив'язані? А сталість жахливої неминучості цієї сірості, цієї порожнечі, яка наздоганяє всіх і вся – це зовсім інше. Вічна, спазматична, безнадійна втеча від нудьги, розчарування, втоми... Невже саме така природа людини? Але що зміниться від усіх цих думок?

Опускаю руку в воду, вона тепла, темна та чиста. У півметрі під поверхнею живуть густі, міцні водорості, вони підіймаються з мулистої глибини, пухнасті, лячні ...

Краєм ока бачу як інший човен підпливає ... ух ти! Скільки в ньому квітів! Маленький, майже чорний і ніби висохший чоловік, перебираючи рукою по краю нашого човна, підтягує свій так, щоб порівнятися зі мною віч-на-віч. Мовчки простягає відразу кілька букетів, майже не залишаючи ніякого вибору – таке враження, що вони ось-ось впадуть, якщо я не простягну руку й не візьму їх. У виразі його обличчя змішалися рішучість будь-що продати ці квіти та смуток, ніби він уже знає, що програв битву.

Я механічно простягла руки до квітів, але одразу ж зупинилася й похитала головою.

– Мені не потрібні квіти.

– Вони дуже дешеві, мем.

– Я не маю потреби ні в дешевих, ні в дорогих, – тоді я ще не знала, що в Індії кращий спосіб відчепитися – це просто йти мимо, не обертаючись, ніяк не реагуючи, тому що будь-яка реакція буде інтерпретована як можливість продовження контакту, а отже й можливість таки всучити свій товар. Я й сама колись робила так само, коли підлітком продавала на Арбаті військові кашкети та командирські годинники іноземцям, – я була такою настирливою, що могла йти за якимось приязним на вигляд іноземцем крізь увесь Арбат, благаючи купити бодай щось. Зазвичай справа закінчувалась успішно, тож цей трюк мені добре знайомий, проте через багато років я зовсім про нього забула.

– Мем, ці квіти – ваше щастя. Сьогодні велике свято, дуже велике свято, зробіть маленький бізнес для моєї сім'ї, – він говорив дуже поганою англійською, але зміст його слів був добре зрозумілий.

Я подивилася в бік човняра з надією, що він захистить мене від цієї п'явки, але човняр, схоже, був із ним заодно, бо дивився в інший бік і вдавав, що нічого не помічає. Весла були в спокої, наче він збирався тут стояти до другого пришестя. Та ні, я тебе дістану, я тобі поясню, хто є хто... хоч і ніяково, що напевно викличу в торговця квітами неприязнь до себе.

– Я хочу їхати далі!

– Мем, моя сім'я за вас молитиметься, мем, подивіться, які вони гарні, – торговець заметушився, але наш човен безжально відштовхнувся, і ми попливли далі.

Емоції, що виникають у таких ситуаціях схожі на ті, що супроводжують різні історії про бездомних тварин – є навіть любителі влаштовувати притулки для кішок і собак, вони просякнуті жалістю до братів наших менших і цілком щиро вважають, що собаче та котяче щастя – це чотири стіни, м'який диван та теплий туалет. Навіть дивно, чому вони не помічають, скільки навколо безпритульних ворон, скільки невлаштованих і просто порушених доль горобців, їжачків та лисиць... Немає більшої дурниці, ніж олюднювати тварин, бажаючи для них того кондового людського щастя, яке, до речі, ще жодну людину не зробило щасливою. І жаль, що виникає до індусів, – вона того ж сорту. Ці люди самі обирають образ свого життя, і зараз я вже не думаю, що вони – нещасні жертви жахливих обставин. Мені серце довго краялося коли бачила, як маленькі індуські діти (які ж в Індії напрочуд гарні діти!!) вовтузяться просто в стічних канавах, у смітті, переповзаючи з однієї грандіозної купи лайна на іншу, але на їхніх обличчях (які ж вони красиві!) не видно тих страждань, які я в них автоматично домальовую. Ні, зовсім навпаки – усміхнені, енергійні, в них відчувається пристрасть до ніжності. А коли їду в автобусі чи поїзді й бачу витріщивши очі, як зовні пристойні, «культурні» індуси кидають прямо собі під ноги недоїдки, упаковки, лушпиння та інше сміття, так що після закінчення поїздки все потопає у відходах, то ось тоді починаю потихеньку розуміти – це їх вибір, вони так живуть бо так хочуть.

Лежачи на подушках, споглядаю простори, що відкриваються з усіх боків і відчуваю мало не фізичне задоволення від того, що погляд не натикається на стіни та купи, і можна без перешкод дивитися вдалину. До берега метрів сто, вздовж нього – дорога, і рідкі машини здаються нереально іграшковими з цієї відстані. Ще далі тягнеться й зливається з горизонтом гряда невисоких гір. Де-не-де на передгірних пагорбах стоять гарні невеличкі готелі. Колись вони були заповнені туристами, а зараз стирчать безглуздим пам'ятником мирному минулому. Поки що я зустріла тут тільки одного туриста – японця, проте вже встигла побачити чимало місцевих жителів, вкрай заклопотаних тим, як би вхопити туриста чи як би заробити на ньому, чи хоч доторкнутися й поговорити.

Зліва подекуди кучкуються плавучі будинки на невеликих острівцях, а далеко попереду – нічого, зовсім нічого, крім далеких гір, оповитих ледь помітним серпанком.

(Чи не поїхати завтра в Сонмарг...) Це все воно – невиразне, проте наполегливе бажання потрапити, нарешті, в таке місце, де мені насправді сподобається. Можливо там...

Ще один човен наче виринув з-під води й прямує до нас. Знову мене оброблятимуть, чи що?! Спокою захотілося, екскурсію купила, забралася на озеро... Виникле було роздратування зникло, коли в човні я побачила лише двох дівчаток. Зовсім маленька, – років п'ять, напевно... а старшій... дванадцять? Це ж треба, які очі... але ж молодша зовсім не виглядає дитиною, що потребує опіки. За звичкою спочатку відчувши щось на кшталт розчулення, побачивши настільки тендітне створіння, я ніби спіткнулася, наштовхнувшись на її погляд – важкий, як у дорослих жінок. Так... схоже, тут все зовсім інше, і навіть діти не схожі на дітей. Застигнувши нерухомо кожна в своєму човні, ми повільно зближаємося, але тільки-но борти м'яко вдаряють один одного, старша дівчинка раптовим невловимим рухом кидає мені на коліна велику, вологу квітку лотоса, і в цей момент ще немає й тіні підозри, що це може обернутися якоюсь неприємністю. Широко посміхаюся, подумавши, що сподобалася цим дівчаткам, якщо вони отак вирішили мене привітати. Дівча, побачивши мою усмішку, несподівано хижо вишкірилася та вхопилася за край нашого човна як маленька чіпка тварина, яка не збирається її випускати нізащо в світі.

– Хандред рупіз, мем! – зажадала вона, простягнувши руку так наполегливо, що майже вдарила мене по руках.

– Що? Сто рупій?? (Я що, схожа на дуру?) Ану давай забирай свої квіточки ...

Обурившись, намагаюся віддати квітку назад, але вона з силою відштовхує її. От так манери...

– Гей, подружко, мені не потрібна твоя квітка!

– Але Ви її вже взяли! – дівчинка перетворилася на сову, що зачепила пазурами мишу, погляд холодний, голос вимогливий.

– Я її взяла?? Ти мені її кинула, ти що, забула?

– Мем, Ви взяли квітку, тепер давайте за неї гроші. Ця квітка священна, Ви повинні її купити.

– Я нічого не винна! Забери її негайно назад, інакше я її викину, - роблю гнівний жест, показуючи, що зараз зажбурну квітку далеко в воду, але зробити це побоялася - а що, як зламається? Вона ж вимагатиме гроші з подвоєною силою.

Кличу на допомогу човняра, але ця свиня говорить мало не з презирливим виглядом, що коли я взяла квітку, то повинна заплатити, - такі місцеві звичаї. Починаю пояснювати, що нічого не брала, та відчуваю себе повною дурепою, що виправдовується перед дорослим дядьком. Але ж можна було налякати їх поліцією, адже це справжнісіньке пограбування, але я так розгубилася... Ану їх до біса, заплачу по мінімуму... долара тобі вистачить? На тобі п'ятдесят рупій, забирайся геть. Однак взули мене як дитину, як дуру... І до всього того ще й ніяковість тягнеться шлейфом - і перед човнярем, і навіть перед дівчатами, які мене обдурили!

Все. Годі з мене. Вимагаю від човняра, щоб він самостійно розбирався з торговцями й навіть близько їх до мене не підпускав, і пригрозила, що поскаржуся «шефу», якщо ще раз доведеться боротися за особистий простір, і коли через півгодини неподалік засвітилися чергові флібустьєри-ботаніки, він відчайдушно замахав руками, щось вигукуючи, і човен обійшов нас стороною.

Шелест весел, вода, що струмує просто в долоні, руки, застиглі над водою, думки, що вислизають із рук... час потік ривками, то застигаючи прозорою хмарою, то прориваючись струмком. А вони ж розмовляють... вони справді розмовляють одна з одною! – ворони, що пролітають над головою. Через годину або дві праворуч з'явився великий сад, що широкими ступенями спинається на гору. Треба розім'ятися... вилажу з шикари, і вся прибережна метушня трохи стихає, обертається на мене. Йду по пристані, зіщулившись від незвичної й незрозумілої уваги всіх статей і віків. Чому в жінок голови прикриті хустками? Чому, побачивши мене, вони соромливо закривають обличчя? Дехто й зовсім відвертається, сміючись чи то від зніяковілості, чи то від того, що мій зовнішній вигляд здається їм недоладним. Хто їх розбере... Та ні, начебто нічого смішного в мені немає, – штани, сорочка з легкої, але непрозорої тканини, все чисте (а може саме в цьому причина?:), все згідно з місцевою мораллю, скільки мені про це відомо... Та що ж я зрештою тіпаюся! Що мені до того, що ці люди чомусь сміються? Вперто намагаюся переконати себе в тому, що все це дурниці, і йду далі, запхавши занепокоєння на задній ряд.

По торгових рядах вальяжно бродять індуси з украй нечисленного в цій країні "middle class". Наскільки ж недоладно вони вдягнені! На тлі натовпів голодранців, якими кишить Індія, виглядали вони поважно й демонстрували свою пузату гідність на кожному розі. Ну точнісінько як діти... їм дозволили пограти в дорослих, і все що вони можуть – це карикатурно зобразити власну значущість, але видно ж, що все це напускне, нічого путнього за цим немає. Ніякого лиску тієї соціальної самодостатності, що властива більшості європейців із середнього класу, у них немає взагалі, є тільки наївне бажання похизуватись. Які порожні обличчя... які неприємні очі...

Скільки ж тут рідкісного мотлоху! Всі крамниці забиті їм під саму стелю – пластмасові іграшки, брелоки, дзеркала, намиста, шпильки, капці, касети, ручки, дверні замки, акрилові дитячі сукні, павине пір'я і таке інше, і все це найжахливішої якості, яку тільки можна собі уявити. Тупо витріщаюсь на огрядну індійку в яскраво-рожевому сарі, зверху якого надіта поношена кофта з турецьким орнаментом. Вона з почуттям перебирає весь цей мотлох і виглядає як поважна дама в ювелірному салоні. Чорне волосся прилизане чимось жирним (яка гидота...) і заплетене в косу, руки обвішані десятками тонких браслетів, що дзеленчать за кожним рухом. І що – вона ось так все життя й дзеленчить?? Яскравий лак на нігтях полупився, товсті пальці обвішані кільцями з блискучого жовтого металу... Що я роблю? Болісне роздвоєння: з одного боку дивитися на них неприємно, з іншого боку – цікаво. Та й не те, щоб я отримувала задоволення від обсмоктування всього цього, ні... смішно все-таки – червона пляма на лобі жінки злегка обсипалася й виглядає як облізла фарба, рухи даються їй важко, хоч вона ще молода. Та їй просто подобається так рухатися! Блін, та вони всі тут такі! Хода – це щось... Просто пінгвіни якісь, а не жінки – розставивши носки, неспішно перевалюються з боку на бік, немов намагаючись звісити пузо собі між ніг. І навіть молоді забезпечені індійки, що ще не встигли обрости жиром та дітьми, рухаються так само. Цілком ірраціональне відчуття зіткнення неминучого майбутнього з сучасністю – живота ще немає, але він вже існує віртуально, в цьому є якась приреченість, і коли зараз говорять про спадкоємність поколінь, про тисячоліття індійської культури, то в першу чергу перед моїм поглядом спливає не йог і не статуя Шиви, а ось цей неіснуючий живіт. Ніяк не можу уявити собі таку жінку як вона біжить чи танцює чи взагалі робить щось невимушено й природно. Схоже, бідолахи так зрослися з тим єдиним місцем (з кухнею), де вони можуть відчути себе господинями бодай чогось, що все, що їм потрібно для життя, це навчитися пересуватися між плитою та столом.

Образ індійської красуні в повітряному сарі, що зійшов з екранів кінотеатру мого дитинства, існував насправді лише на мильних обгортках.

– Мем ...

Ну що ще? Вусатий індус у полинялій сорочці, що мабуть колись була білою. Дивиться улесливо, і я знову не можу відвернутися від такої безневинної й усміхненої людини.

– Можна з Вами сфотографуватися? Моя родина буде щаслива, якщо Ви погодитесь.

Що робити? Фотографуватися не хочу, але не встигаю придумати відмовку і, махнувши рукою, погоджуюся. Ну тепер його день прожитий не дарма... збуджено махаючи руками, хапає за плече людину, що проходить повз, пояснює, куди й коли треба натискати, збирає всю свою сім'ю – дружину та двох вгодованих дітей (які ж потворні в Індії діти!), збирає їх до купи навколо мене так, щоб я залишалась на передньому плані, задирає голову високо вгору, розтягує рот в усмішці й дає знак – тисни на кнопку! Після клацання благає постояти ще кілька секунд, біжить перемотувати плівку й знову встає в позу. І знову така ж сама сюрреалістична картина, що й вигляд нерухомих фігур на підпливаючих човнах – дружина та діти весь цей час стоять нерухомо, як картонні декорації, ніби їм немає ніякого діла ні до мене, ані до чого взагалі. Може – вони сплять? Цього разу індус по-чудернацьки випручав ліву руку, праву уткнув у бік і став схожий на якусь войовничу карикатуру з шаржів у старих радянських газетах. Може він просто хоче розсмішити когось, зробити смішну фотку? Та ні, ні... це він серйозно, і в присутніх немає посмішок ...

Підсміюючись і зловтішно перебираючи думки про те, які ж вони всі мудаки, вмощуюся в кафе в пошуках прохолодного Лассі – це щось на кшталт кефіру.

Ні, дякую, солодощів не треба – спробувала я по дорозі з Делі ці солодощі... аж зуби ломить. Морозива теж не треба, і напис «сто відсотків надійно» мене нітрохи не обнадіює. Все, що не підлягає термічній обробці, може загнати на місяць в лікарню з тифом або туберкульозом. Знову на мене витріщаються... – два індуси, мабуть оцінюють – чи можна зі мною познайомитися. Навіть думати про це нудно, допиваю і йду.

Непривабливий все ж таки сад: звідусіль стирчать одноманітно-непоказні рідкі квіти. Рифлений кам'яний жолоб, яким стікає вода, вкрився слизьким, противним зеленим нальотом. Коротко стрижений газон, де розгулюють олюднені павичі, і жодного іноземця. Безрадісно все це... не справляють вони враження людей, що відпочивають, важкість витає в повітрі. І місце це мені не подобається, і втомилася я – чи то від такої безперервної пильної уваги, чи то від того, що в усьому Кашмірі я єдина туристка. З мене годі – повертаюся до човна.

Пропозицію човняра відвезти мене на плантацію лотосів з ентузіазмом відкидаю. Плантація... і лотоси... – ще одне зіткнення моїх фантастичних уявлень про Індію з айсбергом буденності. Чим фантастичніше очікування, тим прозаїчніша реальність. Може саме ці очікування й отруюють?

Заразом відмовляюся від конвеєра махатм, від комбінату кама-сутри та від симпозіуму дервішів, хочу просто пообідати й покататися решту часу там, де менше людей і більше природи.

Років десять тому, коли натовпи обкурених туристів обсідали Кашмір, мій Вергілій мабуть наслухався й не такого, бо його очі спалахнули, певно відчув нарешті щось на зразок природної спорідненості й повіз мене на крихітний острівець, де помістилися храм, величезне дерево та невеликий ресторан у вигляді корабля.

Залізаю на дах (з дитинства обожнюю дахи!) і сідаю в тіні великого крислатого дерева. Найспекотніший час дня, і як завжди нападає апатична млявість, хочеться розвалитися в кріслі й розслабити мізки на манну кашу. Іноді, якщо не піддатися й продовжувати поводитися так, ніби переживаю підйом сил, вдається скинути цю лінь, але зараз нічого не виходить. Немає сил ні на що, спека...

Знову пливемо кудись... а що – вельми мальовничий куточок... «вулиці» між плавучими будинками такі вузькі, що крони навислих дерев переплітаються між собою, утворюючи над головою химерно сплетений зелений намет, пронизаний сонячним світлом. З густої ряски й великого, товстого, заломленого листя визирають великі рожеві лотоси. ...Певно близько п'ятої? Сонячний день минає, о шостій в Індії вже темніє. У цей передзахідний час в повітрі витає особливе умиротворіння, так хочеться завмерти та вхопити цей стан, але він вислизає – між дерев, у брижі на воді, у вечірню прохолоду...

Шафі... точно, він, вже стовбичить на причалі, обличчя переповнене очікуванням моїх захоплених коментарів, але я сьогодні більше не чемна дівчинка. Підіграти його солодкавій фізіономії?... Ні, бридко... Не розумію, як вони всі так живуть... переступають через себе, зображують щось безперервно... А може їм вже й не гидко? Може їм подобається вести всі ці розмови, подібні до пережовування туалетного паперу? Невже й я колись стану такою ж, і мені теж буде однаково – з ким і про що розмовляти? Бррр..., аж сіпнуло від цієї думки.

 

– Чудове місце для медитації! – Голос Шафі наздогнав мене й на даху.

Цікаво, що він має на увазі під медитацією?

– А ти сам медитуєш?

– Ні, мем, я мусульманин, але я знаю, що медитація – це дуже добре заняття.

– Ха! Звідки ж ти знаєш, якщо не робиш цього?

– Багато святих людей робить це в нашій країні, тому я знаю, що це дуже добре.

– ОК, Шафі, я як раз збираюся це робити, отже подбай про те, щоб ніхто сюди не пхав свого носа, гаразд?

Не перестаю дивуватися тому, наскільки люди перебувають безкінечно далеко від будь-якої ясності, і навіть від прагнення до неї... Втім, що в цьому дивного? Просвітлені істоти аж ніяк не бродять натовпами довкола, то що дивуватися, що я й досі не зустріла жодної людини, котра змогла б хоч трохи зрозуміло пояснити, що вона має на увазі, говорячи про просвітлення, нірвану, самадхі та інше «потойбічне».

На даху я нарешті в безпеці, – сюди ніхто чужий не прийде. Тільки тут дозволяю собі скинути напругу, ніби вона від чогось захищає!

Монотонний спів вдалині схожий на розпачливий, тужливий поклик... А, точно, сьогодні ж релігійне свято... але яке це має значення? Навіщо я про це згадала? ...Заплющую очі й намагаюся заспокоїти думки, хочу, щоб на якийсь час вони зникли зовсім.

Навіть незначний час перебування в повній нерухомості може призвести до дещо незвичайних відчуттів – звичне сприйняття фізичного тіла починає розмиватися. Зараз відчуваю себе безформною пружною масою, що рухається – щось кудись скручується, повільно перетікає, хитається з боку в бік, погойдується маятником, витікає вниз... Дах піді мною нахиляється в різні боки, і я ось-ось скочуся з нього... А тепер я під дахом, і він тисне на мене зверху ...

Такі явища для мене звичні, – це відбувається з раннього дитинства. Я спробувала поговорити про це з батьками, подругами, та з'ясувала, що ніхто нічого подібного не відчуває. Все це мені було не до вподоби, бо заважало засинати й завдавало тільки дискомфорт, я навіть сердилася, що не можу як усі нормально заснути, а змушена ставати учасником дивних ігор природи. Потім з'явився дослідницький інтерес.

...Поїхати завтра в гори, чи що?

– Шафі! Завтра я хочу в гори!

– Чудово, мем. Я буду Вашим гідом.

Несподіваний поворот. Хлопець, звичайно, догідливий, але перспектива провести з ним цілий день якось не приваблює.

– А мені там потрібен буде гід? – Намагаюся поставити це питання так, щоб він не зрозумів, чому я його ставлю, і знову набігає специфічна нудота отруєння нещирістю.

Яка ж осоружна ця стурбованість думкою про себе кожної людини, з якою свідомо чи несвідомо зіштовхуюся! Ненавиджу цю імпотенцію, це так заважає жити... немов колючий багатогранник застряє десь у душі, і потім спробуй його виплюнь, тільки з кров'ю... і мало того – через це я ще й неминуче потрапляю в ситуації, які мені не подобаються!

– Ну звичайно, це ж гори, там можна заблукати.

Слово «гори» справляє потрібне Шафі враження і дозволяє мені виправдати своє слабовілля, – тепер я можу заспокоїти себе тим, що вибору й не було – гори все ж таки...

– Ну то завтра, о шостій ранку (о шостій ранку??? І тут воно мене дістало своїми безжальними лапами!) на Вас чекатиме сніданок. Добраніч, мем.

Даленіючі кроки, скрип поручнів, хтось квакнув, десь засміялися – й тиша... Чотири дні в Індії, і нічого не відбувається! Де мудреці, вчителі, місця сили, таємничі храми? Така сама буденність, що й завжди, та ще й постійна напруга... Гори... У горах все буде інакше.

 

<< назад

уперед >>