« Майя »

Том 1: « Форс-мінор »

Глава 03

Глава 03

 

Кімната, насичена пахощами, гаряча ванна, трав'яний чай, чисте ліжко – ось він, катарсис. Моя резиденція на кілька днів... Рам мав рацію, – ще ніколи я не отримувала такого яскравого задоволення від таких звичних явищ, як гаряча вода й ліжко. Я заснула так міцно, що коли прокинулася, то здалося, що промайнула мить, але годинник показує, що пройшло близько трьох годин. Ще лише початок сьомої, але, судячи з темряви в кімнаті, на вулиці вже темінь. Через щільні завіси проникає світло, яке йде чортзна від чого, – на цьому світі мені ще нічого не відомо, навіть місцезнаходження кнопки вимикача.

Втома ще проявляється рідкими сплесками, але цікавість нестримно жене геть з кімнати. Голодного тигра легше втримати від шмата м'яса, ніж мене від нового життя, що чекає десь зовні. Підстрибуючи з нетерплячки, натягаю джинси, светр і виходжу назовні. Світло йде від невеликих круглих ліхтарів. Зовсім як на Старому Арбаті! – майнула думка й відразу зникла серед виру нових вражень.

Шафі сидить неподалік на дерев'яному причалі в пластмасовому кріслі. З кимось розмовляє... Ага, побачив мене й одразу схопився, йде назустріч.

– Як відпочили, мем?

– Чудово!

– Вам чогось бракує?

(Ну звісно, мені завжди чогось бракує! Тому я й тут...)

– Ні, поки всього досить. Коли що – скажу.

– Обов'язково скажіть, якщо щось не так. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб Ви почувалися тут як в раю, – він сказав це з таким почуттям, що захотілося його заспокоїти й запевнити в тому, що я не примхлива й мені треба не так вже й багато. – Що замовите на вечерю? Перепрошую, але м'ясо сьогодні вже дістати неможливо, лише завтра.

– Мене цілком влаштує будь-яка овочева страва, тільки не гостра... Дуже прошу – не гостра! – в пам'яті ще свіжі спогади про принади індійської кухні в Делі, після якої ще цілу годину я не відчувала язика, тому зараз життєво важливо пояснити цьому індусові те, що мені потрібна абсолютно не гостра їжа.

Для мандрівника по Індії донести до кухаря думку про те, що тобі потрібна не гостра їжа – справа непроста. Фраза «Not spicy» може бути інтерпретована як «без приправ», а індійська кухня без приправ – що весілля без нареченої. Фразу «Not too hot» можна зрозуміти як «не дуже гаряче», і холодна їжа теж не потішить твій шлунок. Вінцем всієї операції, що супроводжувалась складною мімікою, буде щасливе обличчя кухаря, який нарешті тебе зрозумів, але не треба забувати, що те, що для індуса «майже не гостре», може просто випалити тебе зсередини.

Шафі розуміюче закивав.

– Я зрозумів, зрозумів, не гостре... Всі іноземці так просять, тому не турбуйтеся, – тут ще ніхто не був невдоволений їжею. Моя мати дуже добре готує.

– Ну і щось солодке з тим трав'яним чаєм, який був у кімнаті.

Він задоволено посміхнувся.

– Це особливий чай – кашмірський. Вам сподобалося?

– Так, а з чого він?

Він перелічив ряд загадкових назв.

– Його можна купити в магазині?

– Та що ви! В магазині – це зовсім не те, в магазині – штампування. Трави для цього чаю збирають в горах мої сестри. Вважається, що лише незаміжні дівчата можуть це робити, інакше смак чаю буде не таким гарним.

– Чому лише незаміжні?

(А... адже тут якщо незаміжня – значить незаймана, ну зрозуміло...)

– Тому що вони ще не зіпсовані.

– Авжеж, зрозуміло..., – не можу бути щирою в таких ситуаціях, глупо підтакую, посміхаюсь, а насправді нудить мене і від його безглуздої моралі, і від своєї поведінки. Але зупинити розмову вже не можу, втягнулася в дружню гнилу бесіду. – В тебе велика сім'я?

– Так, чотири рідні брати і три рідні сестри, а скільки у мене двоюрідних братів і сестер! А ще скільки племінників! Мем, скоро буде весілля в одного з моїх двоюрідних братів, для моєї сім'ї було б дуже радісно запросити Вас.

Побувати на індійському весіллі... ну а що, ця ідея мені подобається, хоч я навіть смутно не уявляю, що це таке, хіба що з кіно, втім я вже починаю розуміти, що індійське кіно, судячи з усього, покликане змальовувати дзеркальне відображення індійського життя за принципом діаметрально протилежного. Камера-обскура!

– Якщо я на той час ще буду тут, обов'язково прийду.

– Так хіба це не від Вас залежить, будете Ви тут чи ні?

Точнісінько такими питаннями мене все життя діставала мама. Вона ніяк не могла зрозуміти, що я не маю навіть уявлення, коли повернуся з чергової вечірки – звідки мені знати, коли виникне бажання звідти звалити? Може прямо через п'ять хвилин, а може я там зустріну пристрасного хлопця й захочу зникнути з ним на тиждень-два? І як можна це спланувати? Мене завжди нудило від такого підходу до життя, який вона намагалася мені нав'язати, – вона хотіла, щоб я робила як вона – вирішила повернутися додому в дев'ять, виходить треба повернутися максимум в десять, а вже якщо ти ще й пообіцяла комусь (а тим паче – їй) повернутися в дев'ять, то тут хоч сам Шива постане перед тобою в усіх своїх втіленнях, – треба виконати обіцянку, що дала їй... «Вибачся, врешті-решт, і зроби те, що обіцяла...» Таким вона хотіла зробити моє життя, але чорта з два – нехай спробує впіймати мене!

– Буду я тут чи ні – залежить від мого бажання, а звідки я знаю, від чого залежать мої бажання?

Замовк, явно не очікував почути від мене щось глибокодумне у відповідь на таке просте питання. Туристи тут рідко бувають глибокодумними, хіба що коли в них нетравлення шлунку. Ще деякий час Шафі мовчить, мабуть із ввічливості, щоб дати зрозуміти, що поважає глибокі думки, а потім все-ж-таки змінює тему й кличе мене ближче до води, – туди, де стоять крісла.

Алена він представив мені як свого брата. ...Зовсім не схожий на індуса, незважаючи на те, що смаглявий і чорнявий. Хочеться легкого флірту. Придивляюся, але ні ... Миттєве розчарування, – Ален зовсім не в моєму стилі. Та й не сприймаю я індусів як можливих коханців...

Все ж приємно, що, судячи з усього, і Шафі і його брат, якого я поки що сприймаю лише краєм свідомості, механічно простягнувши руку й пропустивши повз вуха його вітання, усвідомлюють те, що чим менше вони заважатимуть моїм думкам і примхам, тим довше я в них затримаюсь.

Завмираю, прислухаюся до відчуттів, і немов з нізвідки виникає стан приємної безтурботної знемоги, коли не хочеться нічого робити, нічого говорити, але водночас це не лінь, не апатія, а щось абсолютно протилежне. Дивна ця безтурботність – вона діяльна, але діяльність її прихована, вона виражає себе як завихорення щільності відчуття життя, як насиченість сприйнять ароматами та обертонами, цього не виміряєш і не передаси словами, але як ясно я відчуваю цей щільний потік безтурботності, що немов зливається з темними струменями озера під моїми ногами, що захоплює в себе й мою дрімоту з видінням храму, і всю мішанину перших сумбурних вражень про Індію. Як дивно, коли метушня зовнішнього світу ковзає по поверхні невидимої сфери, і всередині цієї сфери я живу своїм життям – там ласкаве сонце, радість і передчуття невідомого, там ніжно-блакитний високий простір пронизаний золотими переливчастими найтоншими нитками. Якби так могло бути завжди... Якби це переживання було зі мною постійно... це неможливо, неможливо... життя – це низка мілкого і глибокого, і де мені знайти побільше цієї глибини? Вже напевно не в бесідах із Шафі та його братом...

– Ти не боїшся подорожувати одна? – голос у Алена низький і приємний.

– Ні, я взагалі рідко чогось боюся.

– Всі європейські дівчата такі?

– Не знаю... ні, напевно. Ні. Дівчат зазвичай цікавить те, на що сміливість не потрібна.

– А що цікавить тебе?

– Не знаю. Пошуки чогось, чому я доки не можу дати назви.

– Духовний пошук ... Зрозуміло. Ти буддистка? – це питання мене розсмішило. Ну чому люди завжди все зводять до чогось банального, навіть якщо ти відкрито говориш про те, що ніщо однозначне тебе не приваблює?

– Ні, я не релігійна. А ти? – навіщо я це запитую, адже й так зрозуміло, що з цією людиною не вдасться цікаво поговорити.

Інтенсивний досвід спілкування з людьми за останній рік призвів до того, що мені часто досить однієї-двох фраз, щоб зрозуміти, наскільки може бути цікавою та людина, з якою я спілкуюся. ...Чи це знову моя самовпевненість?

– Я мусульманин. (І що це він гадає має означати?? Втім, яке питання, така й відповідь.) Джамму й Кашмір – мусульманський штат. Завтра тут буде велике релігійне свято. На цьому озері є острів, і на ньому – найголовніша мусульманська мечеть, завтра там буде дуже багато людей. Із самісінького ранку там співатимуть, молитимуться, а коли стемніє – все озеро буде в пливучих свічках, це дуже красиво. Адже ти приїхала лише сьогодні? Тут багато чудових місць у горах, там можна взяти коня...

– Ух ти, здорово! Це мені подобається.

– Шафі може тебе відвезти туди, коли захочеш.

– В цьому я не сумніваюся..., – ага, зрозуміло, це була реклама:)

– А ось і мій друг-японець!

Я й не помітила, як до нашого причалу з темряви підплив човен. Через кілька секунд з нього виліз молодий усміхнений японець – ну виходить буде можливість трохи попрактикуватися в японській мові, яка поки що існувала для мене лише на сторінках самовчителя.

– Конбанва! – відразу випалила я.

– О! – японець радісно скрикнув, розсміявся, – Конбанва!

– Ікага дес ка?

– Генки дес. Аната ва?

Я невиразно знизала плечима. Протягує руку:

– Боку ва Хіро дес.

Із швидкої японської мені вдається розпізнавати лише деякі слова та фрази, але цього вистачає для того, щоб розуміти, про що говорить Хіро. Відповідаю, звісно, досить примітивними фразами, але це не заважає відчувати гордість за свою ерудицію та бічним зором роздивлятися його доладне тільце, подумки роздягати, і я буду не я, якщо він цього не відчуває!

Ален з відвертим захопленням стежить за нашою короткою бесідою, зліпленою з найпростіших фраз на зразок «Звідки ти?», «Скільки тобі років?», «З ким ти подорожуєш?», «Чи подобається тобі Індія?», але для людини, яка взагалі не знає японської, це однозначно виглядає вражаюче. Я давно виявила простий прийом, що дозволяє зірвати з людини наліт значущості, та виявити в ній банального шукача авторитетів і вражень. Варто вимовити кілька фраз різними іноземними мовами, бажано рідкісними, як в очах співрозмовника зазвичай починає світитися інтерес і навіть повага. Мені такі люди відразу стають нецікаві, найчастіше вони виявляються безпорадними та інфантильними. Мені можна дорікнути в скороспілості висновків, звичайно, але це не висновок, а лише сигнал, своєрідний лакмусовий папірець, ну і кажучи відверто – чи буде хтось шукати цікавого співбесідника в тому, в кого очі спалахують коли бачать позолочене ситечко? Напевно, ні.

Холодно… холодно, холодно, холодно. Все не те, все не так. Не того я хотіла, не до того їхала. Поперлася в Кашмір... дурепа... красиво тут... так, красиво, лише краса ця з душком, та й не для того кидала я свою роботу, щоб гойдатися тут на посудині посеред різнобарвної калюжі, заноза продовжує колоти в усіх місцях одразу.

Шафі кличе вечеряти, і я, не встигнувши проявити себе як повний профан у японській, вирушаю, виляючи хвостом, переконана в тому, що мене небайдуже проводжають очима. На великому дерев'яному столі стоять начищені до блиску каструльки з їжею. І все таке смачне... просто делікатеси для вегетаріанця. Шафі періодично заглядає, перевіряє, чи не скінчила я їсти. (Все ОК, Шафі, не муляй очі, я тебе покличу, коли дожую, не турбуй маленьку мем).

...Уф, ну все, неси солодке. Шафі урочисто вносить на підносі маленьку блискучу форму, в якій я очікую має знаходитися десерт. З благоговінням він ставить Це переді мною й гордо оголошує, що Це – особливий кашмірський десерт. Яке ж моє здивування, коли я виявляю там густу манну кашу! Обертаюся до Шафі, який, мабуть, очікував яскравішого захоплення цією вишуканою стравою.

– Це ж манна каша!

– Так, мем, це манна каша, національний кашмірський десерт.

– В Росії такий десерт дають дітям щоранку, – не хочеться його засмучувати, тому вирішую не говорити, як російські діти ставляться до цього десерту.

– Чудово! Цей десерт нагадає Вам про батьківщину!

Манну кашу їсти зовсім не хочеться, ображати гостинного Шафі теж, деякий час вагаюся, та все ж вирішую сказати все так, як є.

– Шафі, не хочу зовсім тебе засмучувати, але цей десерт не для мене. Я так часто їла його в дитинстві, що він встиг мені дуже-таки набриднути.

– Мені дуже шкода, мем, якби я знав раніше...

– Не вибачайся, звідки ти міг знати, що мені це не до вподоби?

– Що я можу для Вас зробити?

(Сподіваюся, після цього питання ти не відвернешся до стінки й не заснеш...)

– Маєш печиво?

– О, так, печиво маю, зараз принесу.

Ну й слава богу, зустріч цивілізацій дійшла благополучного фіналу.

Спати поки не хочеться, піду ще трохи поговорю з Хіро та Аленом. Хочеться ще трохи вражень. (Що за зухвала брехня? – мені хочеться багато, дуже багато вражень!)

Прохолода з озера та навколишніх гір, невидимих через темряву, стала ще відчутнішою. Всі закутались у великі шерстяні пледи й сидять на причалі, базікаючи ні про що. ... Ніяк не можу звикнути до того, що не треба нікуди поспішати, що я можу лягти спати тоді, коли захочу, тому що можна спати завтра скільки душа забажає... І не лише завтра, а й післязавтра, і через тиждень, і через місяць. Попереду – невідомість, і я готова навіть до того, що взагалі ніколи не повернуся з Індії, і ця невідомість наповнює радісним передчуттям, адже в будь-який момент може статися щось, що переверне всі мої уявлення про світ. Я чекаю на це.

 

<< назад

уперед >>