« Майя »

Том 1: « Форс-мінор »

Глава 02

Глава 02

 

Вже 15 годин, як ми в'їхали в гірську ущелину й тягнемося по вузькому серпантину, де ледь розминаються автобус і джип. Лівий бік автобуса раз у раз зависає над прірвою, каміння виривається з-під коліс і нестримно несеться в безодню, а якщо висунутися з вікна й подивитися вниз, виникає повна ілюзія, що колеса вже майже зірвалися в провалля й автобус ось-ось почне падати. Індуси, що сидять поруч, не звертають на це ніякої уваги. Що це – твердий характер чи байдужність до життя? Я чула, що зриви автобусів у прірву час від часу трапляються в Індії, і раз у раз виникає легкий переляк, сплеск адреналіну та думка, що Я не можу вмерти ось так – некрасиво, безглуздо, через помилку якогось водія.

Тридцятигодинне ув'язнення в автобусі виснажило мене вкрай. Тіло болить від утоми й довгого змушеного сидіння, і мені вже байдужі гори за вікном. Невже це Гімалаї? Невисокі, сірі, з рідкою рослинністю, абсолютно непривітні й вельми подібні один до одного. До таємничого слова "Гімалаї" ці гори мають відношення не більш, ніж огризок до яблука, і все-ж-таки це були саме вони – правда, лише передгір'я, нескінченними кілометрами доріг, що намотуються на колеса нашого автобуса. Внизу по великих валунах тече неширока ріка кольору бетону, зрідка виглядає сонце, і всі думки – тільки про те, коли ж скінчиться ця монотонна тряска.

Галаслива компанія іноземців, що веселилася всю ніч, тепер теж виглядає блякло, – всі втомилися від доби дороги й ліниво обмінюються враженнями, планами, інформацією про ціни та готелі, не усвідомлюючи, що пішли вже по другому, а то й по третьому колу. Розмова живе своїм життям і не хоче припинятися, приносячи вже не враження, а лише втому та нудьгу. …Не хочу ні слухати такі розмови, ні брати участь у них. Приємно відчувати себе підвішеною в просторі та часі, не пов'язаною ні з ким жодними планами.

Села, люди, нескінченна низка будиночків уздовж дороги, вони живуть тут… народжуються, живуть, народжують і вмирають – прямо тут… незбагненно… маленькою я гуляла темними вечорами восени або взимку, дивилася на освітлені вікна будинків, заглядала: фігурки людей… говорять, їдять, ходять, жестикулюють, …вони там живуть … Чомусь щоразу ставало вельми незатишно, немов зміщалося звичайне сприйняття, я переставала бути собою й ставала отією людиною, он тією … точніше я ставала чимось "між" нами – зависала посередині, і це вселяло жах – жах втрати індивідуальності, себе. Невже вони там живуть … невже може бути якесь життя крім мене, там де мене немає й не буде? У цьому щось перегукувалося зі страхом смерті з раннього дитинства: лежачи в ліжку я плакала, уявляючи, що коли помру, життя триватиме, але вже не для мене, мене вже не буде НІКОЛИ… Я так і не змогла змиритися з цим "ніколи", – з цим неможливо змиритися, це можна замазати, викинути, змусити себе перестати думати про це, і хто знає – що ще я забуваю, навмисно віддаючи забуттю цілі уривки свого життя ...

Мимо проносяться люди та їхні будинки – картонні іграшкові будиночки "Анти-Барбі", вивернуті навиворіт. Все їхнє життя – на долоні, прямо перед тобою. Миються, їдять, вчаться, перуть, лаються, плачуть, сміються, і все це видно з вікна автобуса – гігантська вистава завдовжки в дві тисячі кілометрів, в якій мене немає й ніколи не буде.

Скоро знову вечір... Це хоч коли-небудь cкінчиться? Автобус вкотре зупиняється, і в проході вимальовується чоловік, що видає звуки, схожі чи то на молебень, чи то на агітацію. Перерва на ланч? П'ятнадцять хвилин твердого ґрунту під ногами. Я вже звикла до того, що з кожною зупинкою автобуса в салон заскакують кілька людей і досить безцеремонно пхають просто в обличчя всякі їстівні дрібниці, якими вони торгують, отже на цього персонажа я навіть і не глянула. Чоловік виявився наполегливим, і зрештою я звертаю увагу на те, що в руках він тримає табличку. Придивляюся й читаю на ній своє прізвище, – отакої! – звуки, прийняті мною за бризки місцевого колориту, виявилися його спробою озвучити написане. Широко посміхаючись, говорить щось … ага, його звуть Рам. Ну добре, Рам так Рам. Вперше з моменту прибуття на цю землю посмішка індуса здається мені доречною. Прощавай, чортова колимага!!!... Так і ходити можна розучитися… І треба ж таке! – стара "Волга"…. Ні, тільки схожа, але однаково смішно. Лише третій день в Індії, а таке враження, що пройшло днів десять – ледь чи не кожен крок і кожен поворот голови викликає "І треба ж таке!", "Не може бути!", "Отакої!". На краю світу зненацька виринути з хаосу східного колориту й опинитися в розбитій радянській колимазі! У машині шипить щось, трохи схоже на музику, водій радісно підспівує й навіть пританцьовує на місці, – ми їдемо, прощавай запилений автобус!

Невдовзі по обидва боки дороги стали з'являтися похмурі кам'яні сараї.

– Це вже місто?

– Так, мем, – уловлюю підлесливі нотки в його інтонації.

– "Мем"? А, й справді…

Нагадую собі, що тепер я перетворилася на "мем", як і будь-яка біла жінка в Індії. В цьому слові "мем" офіційно прийнята форма ввічливості так тісно граничить із покірністю раба, що мимоволі викликає до життя найпотаємніші інстинкти панування. У манірній Європі, а тим паче в домостроївській Росії, такого не відчуєшь. Згодом я не раз бачила, як очі сіреньких, непоказних європейок засвічувалися глибоким темним світлом від цих маленьких, але співзвучних прагненню до влади знаків раболіпства.

– Це вже місто??!

– Так, мем!

– Де ж я житиму? – стає незатишно від думки, що мене запхнуть у якесь жахливе місце.

– Ми приїдемо до великого озера, мем, і на ньому човни – великі будинки-човни. Він розмовляє примітивною англійською, чи в нього така примітивна мова? Раз у раз виникає думка – невже він такий тупий? Чи він мене вважає тупою?

– Це озеро називається Дал Лейк, – авжеж, говорить із мною, як із дворічною дитиною.

Околиця!… Втім, в Індії околиці часто не дуже різняться з центром міста, особливо якщо це місто невелике. Шрі Нагар – столиця штату Джамму й Кашмір, але мені пощастило переконатися в тому, що бруд і злидні тут скрізь однакові – що в центрі, що на периферії.

Розбиті вщент дороги, напівзруйновані й почорнілі від вогкості будинки, незліченні смітники... напевно, саме так я могла б уявити собі звичайне місто після атомного вибуху. Ніяк не можу звикнути до того, що тут скрізь брудно, і навіть природа здається запиленою й похмурою … П'ятнадцять хвилин невиразного занепокоєння та нападів тривожності, й ми нарешті під'їжджаємо до великого озера – широкої мальовничої плями між халуп і парків, що вносить спокій і прохолоду в напружену атмосферу вуличної метушні, нашпиговану постатями войовничих автоматників.

– Венеція Кашміру! – Рам почав задоволено посміхатися й блискати очами, показуючи на озеро, намагаючись викликати в мене сплеск емоцій та визнання краси "його" місця.

Роздивляюся нарешті цю істоту – невисокий, навіть маленький, і зовсім незрозуміло скільки йому років. Одягнений не бідно за місцевими мірками, але вкрай недбало, як і переважна більшість індусів. Зморщок немає, шкіра гладка та пружна, як у зовсім юного хлопчика , але погляд при цьому зовсім не юнацький. В його поведінці є запал, а в очах щось таке, що от-от прорветься в мені смутком, але я занадто втомилася для цього, тож зайнялася оглядом околиць.

Довгими рядами, що пірнають у лотосовий серпанок, вздовж усьго озера стоять плавучі будинки, house boats, з назвами, що викликають сплески емоцій, які так притаманні всім новачкам у пошуку істини. …"Ретрит Шиви", "Танець Шакті", "Посмішка Лакшмі", "Према Парадайз", "Сплячий Кришна"… Стрибаю у великий кольоровий човен, дуже схожий на гондолу з індійськими орнаментами й візерунковим навісом, із задоволенням плюхаюся на невеликий диван з подушками й хочу плисти на цьому човні довго; нарешті можна розслабитися й від дороги, і від занепокоєння… на цьому озері можна жити! Мовчазний гондольєр занурив весло у воду й не поспішаючи повіз нас кудись до завулків цього водяного Гарлема.

Човен повертає поміж плавучих будинків, потім ще повертає, і ще... – це схоже на вулиці на воді. Людей майже немає, але ті, що є, пильно роздивляються мене, як дивовижну істоту з іншого світу. Хтось посміхається, але більшість зацікавлених виглядає сторожко й навіть невдоволено. Можливо, їхнє невдоволення викликане тим, що через війну число туристів у цих місцях останніми роками стає дедалі менше, а зараз майже наблизилося до повного нуля… Туризм – їхнє основне джерело доходів, і ось тепер вони бачать, що я не одна, і на обличчах болісне розуміння – я вже кудись їду, мене вже хтось упіймав у свої тенета … Перманентне очікування можливого військового конфлікту з Пакистаном, безперервні теракти кашмірських сепаратистів перетворили цей рай 80-х років на похмурий край жадібних пройдисвітів, а туристи цього не люблять, і я цього теж не люблю.

(Якого дідька мене сюди принесло??)

Гондольєр щось монотонно, але з почуттям наспівує. Ніяк не можу скинути напруження після довгої дороги, прилягти хіба на подушки? Рам схвально хитнув головою, додаючи своєю бабусиною англійською щось на зразок "Ваша дорога була довгою, мем, але від цього Ваш відпочинок стане лише солодшим ..." Рівномірні сплески води, легке погойдування човна, тиша озера... великі лотоси, що пропливають повз човен ...

Очі заплющилися, я ще пам'ятаю – де я… і ще трохи пам'ятаю… та от картини сновидіння пронизали реальність, і в перлистому дзеркалі озера я бачу себе в незнайомому місті, поруч іде Рам і щось розповідає. Мій гід, він веде мене. Наближаємось до дивовижної споруди, і я не можу збагнути, чим же вона здається незвичною? Обертаюся до Рама, щоб спитати, але його ніде немає. Знову дивлюся на будівлю – чи то напівзруйнований палац, чи то прадавній індуїстський храм, забутий богами й людьми, і щось справді знайоме є в цьому місці ... ледь чути запах розжареного каменя, мореної деревини... все таке знайоме, але таке далеке...

– Ласкаво просимо, мем! – разом з цими словами човен стукнувся об бетонні палі, на яких трималися сходи, що вели до будинку.

Я здригнулася й прокинулась. Невеликий дерев'яний поміст перед будинком, на ньому – молодий індус, одягнений в усі біле – широкі штани й довгу сорочку, що майже сягає колін.

– Як пройшла подорож?

Розповідати про те, як мене обдурили в турагентстві в Делі, пообіцявши двадцять годин дороги замість тридцяти, і як це важко – просидіти тридцять годин практично в одній позі, і як у цій позі незручно спати, мені зовсім не хочеться, (та ти й сам усе це знаєш, нащо дурниці питати – краще давай сюди скоріше ванну з теплою водою, широку м'яку постіль, пухнасті рушники...) відбуваюся чемним "ОК" і вилажу з човна, відмовившись від послужливої руки Рама. Мене не залишає неясне відчуття, що уві сні відбулося щось важливе, і що якби не передчасне пробудження, я б обов'язково відкрила таємницю цього храму. …Легка досада на людину в білому … Рам обмінявся з ним декількома фразами, супроводивши свою мову активною жестикуляцією, а потім спритно заплигнув у човен і дав знак, що можна від'їжджати. Човен відштовхнувся від маленького причалу, і знову я побачила щось невимовно сумне в його очах. Він перестав здаватися тупим, навіть стало шкода його, як сумну дитину …

– До побачення, мем! Хто знає, де і як ми ще зустрінемося, але якщо вам колись буде потрібен гід, – серце йокнуло в цей момент , – запитаєте Шафі, – вказав на людину в білому , – як мене знайти.

Він запропонував мені бути моїм гідом – немов підслухав, підглянув моє сновидіння! Такі дивні збіги... адже це може бути не просто випадковістю, особливо, коли повітря починає начебто гудіти… Якщо я не можу знайти однозначного тлумачення таких збігів, вони однаково не стають безглуздими, – в той самий момент, коли це відбувається, я переживаю щось, що виводить мене за рамки буденності та звичних закономірностей життя. В самому цьому моменті вже міститься натяк на те, що є щось іще, нехай і недоступне поки для мого розуміння, але якщо звертати на це увагу, то хтозна, куди можуть вивести такі знаки?

 

<< назад

уперед >>