« Майя »

Том 1: « Форс-мінор »

Глава 01

Глава 01

 

- Вегетаріанське чи звичайне?

- Що? А... Так, вегетаріанське…

- Вибачте, вегетаріанське скінчилося, будете звичайне?

Ну, звісно ж – благі наміри…

- А яке там м'ясо?

- Курка.

Курка так курка, беру, - я зараз голодна.

Вечірня зоря за вікном ілюмінатора незворушно палає на тлі базарної площі у вихідний день – голоси, крики, обличчя, музика, обривки розмов, – в голові панує звичний нав'язливий хаос.

 

…- Чорт забирай, Майє, номер горить, а твоєї статті й досі нема! Мені це зрештою набридло! – знову й знову цей крик у слухавці...

- Зараз буду!

Мобілка летить до сумки, паркуюся, пролітаю через прохідну, нервово б'ю по кнопці ліфта, чекаю – 10...9...8... Скільки це ще може тривати?... Кабінет головного редактора, обличчя нової секретарки, розфарбоване як семафор, презирливою гримасою показує - Його на місці немає. Отже я знаю, хто зараз кружляє навколо мого столу... і справді ...

- Ви ж самі відрядили мене на відкриття ресторану, ну Всеволоде Володимировичу! Тож я й не встигла відредагувати статтю, я ще зранку сказала, якщо поїду, то доробити не встигну. Я ж казала…

- Майє, відкриття ресторанів, презентації... так, це нудно, Майє, я п'ятнадцять років у всьому цьому, мені самому це все ось де, - розпачливо мотнув головою, провів рукою по горлу. - Але це наш хліб, ти це знаєш не гірше за мене, нащо ці претензії? Заробимо на хліб – тоді намастимо маслом, поїдеш куди-небудь он до Аргентини репортаж про амазонок робити... І взагалі не розумію, чому ти весь час пред’являєш мені претензії?? Тобі не подобається ця робота?

Чи подобається мені ця робота? Це питання виникає все частіше й щоразу стає дедалі гострішим, - так хочеться позбутися журналістики назавжди, але постійно знаходяться різні «але», і знову й знову я вибігаю з дому рано вранці в міську сірість щоб повернутися зі швидкісного соковитискача пізно ввечері. Про моє робоче місце випускники журфаку можуть лише мріяти, і я мріяла про нього студенткою, а тепер щодалі менше розумію, навіщо мені це потрібно... Ось головний редактор престижної газети, - все його життя промайнуло в метушливому вирі термінових випусків, істеричних рекламодавців, прокурених кімнат редакції, столовських котлет і компотів, ексцентричних та завжди квапливих колег, стрімкого відльоту в небуття того, що було вкрай важливим якусь часину тому. І що тепер? Лише сорок, а виглядає як вичавлений лимон, важить під центнер, очі проїдені нікотином, і завжди роздертий на частини, - ходячий клубок роздратування й невдоволення. Ось і зараз стоїть переді мною (думає, що це я стою перед ним – типовий егоцентризм гомо фабера), мало не бризкаючи слиною від обурення, і пояснити йому що-небудь немає жодної можливості. Такий заведений механізм, який не чує тебе і, можливо, навіть не бачить. Коли він кричить, очі його страхітливо порожні й безтямні. Але ж певно теж колись був натхнений журналістикою. Чи хотіла я такої долі?...

- Та ти взагалі хоч чуєш мене?? Ну що втупилася, як баран на коректуру? Стоїть, мріє... Та що ж це врешті-решт – я з нею як з людиною... Давай ворушися, всі на тебе чекають, без твоєї статті півшпальти кобилі під хвіст, що мені туди – твої мрії ставити? Ось посаджу тебе на тиждень заголовки вигадувати – заспіваєш...

- Та чхала я на ваші півшпальти, - підходжу до вікна, дивлюся вниз, – мурашник живе, не зупиняючись ні на мить.

- Що?? Що ти собі дозволяєш?!

Навіть і не дивлюся в його бік, що тут дивитися... і так ясно, що він зараз роздувся й почервонів від люті. Спалахнуло було занепокоєння, адже ж я нічого не обмірковувала, і як житиму далі... з кутів кімнати, як скунси з нір, дивляться колеги – хто зі страхом, хто з обуренням. І водночас така радість прокинулася... ну так, ніби здійнявся вітер, дме в спину й наполегливо підганяє назустріч стихії життя.

Страшенно закортіло відігнати занепокоєння геть і сміливо поглянути хоч востаннє йому в очі, сказати, що я молоденька самичка, мені жити хочеться, спати досхочу, тріскати картоплю з оселедцем, гуляти, й кохатися зрештою мені хочеться не лише на вихідних... От би тут настала німа сцена... А вийшло інакше, - мозок відразу ж завів свою дурну роботу - почала продумувати всі рухи, слова, щоб приховати паралізуюче хвилювання й виглядати гідно...

 

- Чай, кава, вино? – стюардеса співчутливо заглядає в очі.

- Ні, просто мінералки... дякую...

 

...- Майє, ти ж не божевільна, щоб отак піти з Цієї роботи! Сергію, вона потрапила до секти, я тобі кажу – материнське серце не обдуриш, принеси мені скоріш валідолу... Майє, ти маєш все мені негайно розповісти, ми разом в усьому розберемося, й не треба буде кидати роботу і їхати ні до якої Індії... Ти їдеш одна??? Тебе вже там хтось чекатиме? ... В мЕне параноя?! От мерзотниця, як ти смієш так з матір'ю розмовляти?! Ось я тебе зараз під замок посаджу, поки з тебе вся дурість не вийде... Батьку! Ну що ти мовчиш, ну скажи хоч що-небудь!!

Похмуре обличчя батька... невже колись воно було інакшим, не застиглим у цій трупній гримасі?

- Ти що, до наркоділків потрапила? Наркотики з Індії возитимеш? У мене є свої люди в ФБР, за тобою стежитимуть. Ось я тобі зараз... - затнувся, безпорадний змах руками, почервоніле обличчя.

Зараз - що? Цього він і сам не знав. Просто стара шарманка дограла до кінця платівки, заведеної ще в дитинстві... Та він робот! І якби тільки він...

 

Індія наближається з кожною хвилиною, і все більше розмиваються обриси редакції, курсів з йоги, рейки, психологічних семінарів, тантричних тренінгів, кухонних філософських суперечок до ранку й до нудоти, і вже не так важливо, що пошуки однодумців скінчилися повним крахом, - я починаю нове життя. Щось у мені знає напевне, що я більш ніколи не повернуся назад...

 

...- Ну й забирайся геть, маленька сучка! Я завжди знав, що ти знайдеш собі іншого, й наплюєш на мої почуття... Ти ніколи мене насправді не любила. Дуже співчуваю твоєму новому обранцеві, адже ти його так само під ноги підтопчеш.

 

- Маєте пледи? Бо спати хочеться.

- Так, зараз принесу.

Чорні вікна ілюмінаторів, увесь літак дає хропака, смішно відкривши кілька десятків ротів... Плед жорсткуватий, та гаразд, згодиться...

 

...Двері редакції зачинилися. Прохолодний серпневий вечір зовсім не такий, як завжди, - світ змінився, в повітрі дзвенить хвилююче й радісне передчуття, і вся літня столична метушня на Пушкінській схожа на картонну декорацію, яка ось-ось впаде. Все стало напівреальним, нічого не значущим у порівнянні з тим, що вивільнилося й кличе незнамо куди. Поміж будинків заходить сонце й на коротку мить спалахує крізь будинки, - наче кличе зусібіч. Куди?

Зруйнувалася мрія про революційну журналістику, що обертає консервативні розуми, підриває забобони, палає духом нових ідей, нових відкриттів... однак від самого початку це було зрозуміло, але я вірила до останнього, заплющувала очі на очевидне – боягузливість це, звісно, але як зізнатися собі в тому, що вже давно робиш не те, що насправді хочеш? Як розплющити очі й побачити, що злився з безликою біомасою, як перестати котитися накатаною колією та вилізти з цієї смертельної вирви?...

 

- Вже Ашгабат?

Напівсонна плентаюсь коридором, плюхаюся в крісло. Три години в транзитному залі, потім ще три години польоту, - через шість годин я в Делі... Делі... як незвично, не можу повірити – «я лечу до Індії», невже!.. і яка ж свиня придумала ці діряві голі металеві сидіння в транзитному залі? Ні сісти, ні лягти... Підвісила б за яйця того кретина, який винайшов ці сидіння... цілісіньку годину намагаюся влаштуватися, самі кошмари на думку лізуть.

 

...Страшно було ось так кинутися вниз головою в повну невідомість, піти за тривожним і наполегливим покликом, перекресливши все стійке й зрозуміле. Як пішла з роботи, місяць гуляла лісом, лазила в Інтернеті, дивилася – чим світ дихає, читала... я знову мала можливість багато читати, але старі книжки не пішли, а на нові – такі, щоб захопили, не натрапила, й на початку вересня в моїй кишені вже лежав закордонний паспорт, квиток з річною відкритою датою зворотного вильоту та віза до Індії. Попрощавшись з усім минулим життям, я зачинила двері свого дому, які відразу загубилися в нескінченній низці подій та явищ.

 

<< додому

уперед >>